Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Я знаю, як треба діяти, — сказала Беатті. — Не хвилюйтеся, місіс Оквел. Це дуже просто і все має вийти як треба. Ми миттю поміняємо його, не переживайте.

Тоді я придивилася і побачила. Косі оченята, смішне кругле, подібне до місяця личко і такі кумедні вушка. То був дуже дивний малюк, дуже делікатне створіння, і мені спало на думку: «Чи ж він справді мій? Справді вийшов із мого черева?» Я ніколи не бачила таких немовлят. Та Беатті знала, хто він насправді.

Розповідаючи все це, Марго заколисувала дівчинку так легко, ніби та геть нічого не важила.

— Дозволь вгадати, — попросила Рита. — Ельфійський підкидьок?

Марго кивнула у відповідь.

— Беатті пішла в кухню й запалила вогонь. Гадаю, ти знаєш, що вона хотіла зробити — потримати над вогнем, щоб йому трохи припекло, і він почав скиглити. Тоді ельфи почули б і забрали його, а мені повернули б моє вкрадене дитя. Знизу вона гукнула, що їй знадобиться більше хмизу й великий баняк. До мене долинуло, що Беатті пішла до дров'яного сараю.

Я не могла відвести від малого очей, він був таким маленьким і чарівним. Блимнув очима — знаєш, як то буває: не прямо, як робимо ми з тобою, а трохи під кутом, бо так у нього розташоване вічко. Я подумала: «Що він знає про той дивний світ, звідки потрапив сюди? Що знає про мене, свою вимушену матусю?» Він поворушив ручками, але не так, як це робили мої дівчатка, а плавніше, ніби намагався плисти. Аж тут набурмосився. Мені подумалося, що за мить розпхинькається, бо йому холодно. Беатті нічим його не накрила. «Діти ельфів навряд чи дуже відрізняються від людських, — спало мені на думку. — Я ж бачу, що він змерз».

Я погладила його по щічці, а він так зачудувався! Коли прибрала палець, він відкрив рота і нявкнув, мов кошеня. Я відчула, як від його нявку груди налилися молоком.

Коли Беатті повернулася, він уже щосили ссав. Людське молоко! «Що ж, — сказала вона. — Уже надто пізно». От і все.

— Дякувати Богові, — вимовила Рита, почувши фінал історії. — Я чула оповідання про підкидьків, і вони всі однакові. Ніяка Джонатан не ельфійська дитина. Деякі малюки такими й народжуються. Беатті, може, таких раніше не бачила, а от мені доводилося. У світі чимало таких дітей, як Джонатан, так само косооких, із великими язиками та розбовтаними руками й ногами. Деякі лікарі називають їх «монголятами», [6] Джон Ленгдон Даун 1862 року використовував слово «монголоїд» на позначення людини зі специфічним розумовим розладом, що пізніше став відомий як синдром Дауна. бо вони схожі на тамтешніх дітей.

Марго кивнула.

— Він людська дитина, тільки поглянь на нього. Тепер я це знаю. Він від мене й Джо. Але подумала я про це саме через цю манюню. Вона не схожа на Джонатана, еге ж? Вона ж не — як ти кажеш? — монголятко? Вона інша, але цілком по-інакшому. Складно ростити особливу дитину. Та мені ж це вдалося. Я знаю, як це робити. Тож навіть якщо вона глуха або не вміє говорити…

Марго стиснула дитину в обіймах, зітхнула, і раптом згадала про чоловіка, що лежав у ліжку.

— Та, гадаю, вона пов'язана з ним.

— Незабаром дізнаємося. Він уже скоро прокинеться.

— Що робить Лілі? Якщо вона й досі там, піду й заведу її всередину. Надто зимно, щоб молитися надворі. Вона заклякне від холоду.

Тримаючи дитину на руках, визирнула у вікно.

Раптом Марго відчула це, а Рита побачила: дитина смикнулася. Підняла голову. Її сонний погляд одразу став свідомим. Вона подивилася в один бік, потім у другий, зацікавлено розглядаючи вид за вікном.

— Що там? — підхопилася Рита й підійшла до вікна. — Це місіс Вайт?

— Вона пішла, — відповіла Марго. — Тут нікого немає. Лише ріка.

Рита стала поруч із ними. Вона споглядала за дівчинкою, яка жадібно вдивлялась у ріку, ніби хотіла випити її досуха своїми очима.

— Може, там була пташка? А може — лебідь? Щось же привернуло її увагу.

Марго похитала головою.

Рита зітхнула.

— Можливо, її привабило світло, — промовила вона.

Затрималася на хвильку, щоб побачити те, що там було — якщо воно взагалі там було. Та Марго мала рацію. Там не було нічого, крім ріки.

Марго розтовкла і вдягла свого чоловіка, помітила, що Джонатан уже на ногах, і мимоволі зітхнула — цей хлопець ніколи не дотримувався традиційного розпорядку сну; а потім заходилася готувати чай і вівсянку. Коли вона помішувала у горщику кашу, хтось постукав у двері. Для пияків було ще зарано, втім, після вчорашнього вечора шинок мав стати магнітом для роззяв. Вона відімкнула замок, готуючись привітатись із гостем, та коли двері прочинилися, мимоволі відступила. На порозі стояв темношкірий чолов'яга. Він був на голову вищий від будь-якого іншого чоловіка й мав міцну статуру. Як тут не стривожитися? Вона вже зібралася покликати чоловіка, але перш ніж вимовила хоч слово, той стягнув капелюха й дуже поштиво їй уклонився.