Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Марго струснула головою, а потім відчинила двері.

— Де вона? — спитала жінка, що стояла на порозі. — Вона тут? Мені сказали, що тут…

«Це ж місіс Вайт із іншого берега ріки» — пригадала Марго.

— Заходьте, люба. Що трапилося?

— Де вона?

— Гадаю, спить. Нема куди поспішати, еге ж? Нумо, запалимо свічку.

— Тут уже є свічка, — почувся голос Рити.

Її теж розбудив шалений грюкіт, і вона стояла тепер на вході до прочанської кімнати.

— Хто там? — знервовано сіпнулася Лілі.

— Це я, Рита Сандей. А ви, гадаю, місіс Вайт? Працюєте на отця Гебґуда?

Свічка в руках у Рити замерехтіла, і Лілі почала крутити головою, оглядаючи кімнату, й тупцювати від нетерпіння.

— Маленьке дівча… — знову завела вона, та вже не так упевнено, споглядаючи за обличчями Марго та Рити.

— Я думала… Чи вона мені наснилася? Наче ні… Я, мабуть, піду.

За спиною в Рити почулися легкі кроки. То була дитинка, що терла оченята й поволі переступала ніжками.

— Ох! — скрикнула Лілі зовсім іншим голосом. — О Господи!

Навіть при світлі свічки було видно, як вона побіліла. Притиснувши руку до рота, Лілі приголомшлено вдивлялася в обличчя дівчинки.

— Енн! — скрикнула вона повним почуття голосом. — Пробач мені, Енн! Скажи, що пробачаєш мене, сестричко, люба!

Вона впала на коліна і простягнула до дитини тремтячу руку, та все-таки не насмілилася її торкнутися. — Ти повернулася! Дякувати Господу! Скажи, що пробачаєш мені…

Вона жадібно їла очима дитину, якій, здавалося, було байдуже.

— Енн? — шепотіла Лілі і благально чекала відповіді.

А відповіді не було.

— Енн? — повторила вона, тремтячи з переляку.

Дитина все одно не відповідала.

Рита і Марго обмінялися здивованими поглядами, але потім вони помітили, що жінка здригається від ридань, і Рита заспокійливо поклала руки їй на плечі.

— Місіс Вайт, — лагідно покликала вона.

— Чим це смердить? — заверещала Лілі. — Це річка, я знаю, це її запах!

— Її виловили з ріки вчора ввечері, і ми ще не мили їй волосся, бо вона була надто вже слабкою.

Лілі обернулася до дитини; на її обличчі любов змінювалася переляком.

— Дозвольте мені піти, — пробурмотіла вона. — Мені треба вийти!

Вона підвелася на тремтячих ногах, та все-таки рішуче, і на шляху до дверей мимрила якісь вибачення.

— Що ж, — неголосно зойкнула Марго. — Мені набридло шукати в цьому бодай якийсь сенс. Краще заварю чаю.

— Так, було б дуже добре.

Та Марго не пішла заварювати чай.

Принаймні не одразу.

Вона виглянула у вікно і побачила Лілі, яка стояла навколішки, склавши руки в себе на грудях.

— Вона й досі тут. Наче молиться. Молиться й дивиться. Що б це означало?

Рита замислилася.

— Чи справді місіс Вайт має таку маленьку сестричку? Як гадаєш, скільки їй років? Сорок?

Марго кивнула у відповідь.

— А дівчинці скільки? Десь чотири?

— Приблизно так.

Марго порахувала на пальцях, так вона звикла зводити бухгалтерію в шинку.

— Між ними тридцять шість років різниці. Припустімо, що мати місіс Вайт народила її у шістнадцять. Через тридцять шість років їй має бути п'ятдесят два.

Вона похитала головою.

— Це неможливо.

У прочанській кімнаті Рита зімкнула пальці на зап'ястку чоловіка, що лежав у ліжку, й виміряла його пульс.

— Він видужає? — спитала Марго.

— Схоже на це.

— А вона?

— А що вона?

— Вона… поправиться? Вона ж нездорова, так? Жодного слова не вимовила.

Марго повернулася до дитини.

— Як тебе звати, лялечко? Хто ти, га? Привітайся з тітонькою Марго.

Дитина не відповіла.

Марго взяла її на руки і з материнською ніжністю зашепотіла у вушко:

— Ну ж бо, маленька. Хоч усмішку. Хоч погляд.

Але дитина не реагувала.

— Вона взагалі мене чує?

— Я теж про це думаю.

— Можливо, після аварії у неї пошкодився розум?

— Жодної ознаки травми голови немає.

— Може, вона така вродилася? — замислилася Марго. — Складно виховувати дитину, що не така, як усі.

Вона ніжно скуйовдила дівчинці волосся.

— Чи я тобі колись розповідала, як народився Джонатан? Неможливо жити в «Лебеді» й не вміти розповісти історію. Хоча зазвичай вона була надто зайнята іншими речами, незвичний день відірвав її від справ. Тепер жінка вирішила почати оповідь.

— Пам'ятаєш Беатті Ріддел, що була повитухою до тебе?

— Вона померла саме перед тим, як я тут оселилася.

— Беатті приймала всі мої пологи. З дівчатками не мала жодних проблем, та потім я завагітніла Джонатаном, та й вже старшою була, тож було нелегко. Після десяти дівчат ми з Джо не кинули сподівання народити хлопчика, тож коли після довгих і важких пологів Беатті нарешті підняла немовля, щоб мені показати, я зупинила погляд лише на його маленькій цюцюрці! «Джо зрадіє», — подумалося. Та я й сама була дуже рада. Простягнула до хлопчика руки, сподіваючись, що повитуха одразу дасть його мені, але вона поклала дитину і смикнулася.