Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Покажеш мені шлях до аптеки, Бене?

— Звісно.

Поки вони йшли, чоловік поринув у свої думки. Бен також замислився, бо щось у похмурому обличчі Армстронга підказало йому, що обоє вплутані у якусь жахливу драму.

Вони підійшли до невеличкої цегляної будівлі із забрудненими віконцями, над входом якої колись давно хтось написав «Аптека», та під впливом часу літери вицвіли. Зайшли, чоловік за прилавком одразу стрепенувся. Він був невеличкої статури й мав тоненьку борідку. Стривожено глянув на чужинця, та потім побачив біля нього Бена і заспокоївся.

— Чи можу стати в пригоді?

— Я з приводу цього.

Чоловік за прилавком кинув швидкий погляд на каламарчик.

— Хочете поповнити запаси?

— Мені не потрібно ще. Я б хотів, щоб цієї гидоти взагалі поменшало.

Аптекар кинув на відвідувача здивований погляд, та все-таки утримався від відповіді.

Армстронг відкоркував флакончик і підсунув його просто під ніс аптекареві. Всередині залишалася приблизно чверть вмісту. Досить, щоб ударити по ніздрях агресивним запахом, котрий, здавалося, проникав одразу до мозку. Не варто було навіть уточнювати, від чого саме варто триматись якомога далі. Сам запах — пересторога.

Тепер аптекареві стало відчутно зле.

— Пам'ятаєте, кому ви це продали?

— Я багато кому таке продаю. Людям це потрібно, — він кивнув на флакончик, який Армстронг поставив на прилавок, — із багатьох причин.

— Наприклад?

Аптекар стенув плечима.

— Попелюх труїти.

— Попелюх? У грудні?

Він впер в Армстронга удавано невинний погляд.

— А хто каже про грудень?

— Я кажу. Ви вчора продали це одній молодій жінці.

Кадик аптекаря забігав угору-вниз.

— Ви тій жінці друг, так? Я ж не можу запам'ятати кожну молоду жінку. Якусь конкретну. Вони приходять і йдуть. Їм бувають потрібні зовсім різні речі. Із зовсім різних причин. Гадаю, ви їй не батько…

Він зробив паузу, але Армстронг не відповів, тож аптекар поцікавився із хитрим натяком:

— То ви її покровитель?

Армстронг був найдобрішим із людей, та вмів за потреби здатися геть інакшим. Він глянув на аптекаря таким особливим поглядом, що той одразу ж спасував.

— Що ж вам потрібно?

— Інформація.

— То питайте.

— Вона була з дитиною?

— Із дівчинкою? — він наче здивувався. — Так.

— Куди вони потім пішли?

Аптекар махнув рукою в потрібному напрямку.

— До ріки?

Чоловік стенув плечима.

— Звідки мені знати, куди вони там попрямували?

Армстронг говорив ввічливо, та в його голосі відчувалася погроза.

— Беззахисна молода мати приходить до вас удвох із дитиною, купує отруту, а ви навіть не спитали її, куди вона потім піде та що в неї на думці? Чи заробити декілька жалюгідних пенсів важливіше за ймовірні наслідки такої покупки?

— Сер, якщо незнайома жінка опиняється у скрутному становищі, хто має її з нього вивільнити? Я? Чи той, хто загнав її туди? Якщо вона вам така важлива, містере Як-Вас-Там, тоді звертайтеся з питаннями саме туди. Підіть до того, хто занапастив її та кинув. Саме він несе відповідальність за те, що потім із нею сталося! А я й гадки не маю. Я лише людина, якій треба зводити кінці з кінцями, і цим і займаюся.

— Продаєте отруту, щоб дівчата, яких нема кому захистити, змогли у грудні потруїти попелюхів?

Аптекар напустив на себе засмучений вигляд, але було незрозуміло, чи він насправді відчув провину, а чи просто злякався Армстронга.

— Я не зобов'язаний слідкувати за тим, коли труять садових шкідників.

— Куди далі, сер? — із надією спитав Бен, коли вони вийшли надвір.

— Думаю, я не маю тут більше справ. Принаймні сьогодні. Краще підемо вздовж річки.

Коли вони йшли, Бен потроху уповільнював рух та й узагалі насилу волочив ноги. Наблизившись до води, Армстронг повернувся, щоб побачити, де хлопець, а він, увесь позеленілий, привалився до дерева.

— Що з тобою, Бене?

Хлопець пхинькнув.

— Сер, вибачте мені… Сер, я схрумкав те зелене яблуко, яке ви дали мені для Фліт, сер, а тепер мені болить і крутить живіт…

— То й не дивно — ті яблука ж кислючі. Що ще ти сьогодні їв?

— Нічого, сер.

— І не снідав?

Хлопчик похитав головою. Армстронг відчув люту неприязнь до м'ясника, який не годував власних дітей.

— Це через те, що ти з'їв кисле на порожній шлунок, — примовляв він, відкорковуючи фляжку. — Ось, випий цього.

Хлопець ковтнув і скривився.

— Сер, та це взагалі гидота! Мені від цього навіть гірше.

— У тому й річ. Немає нічого бридкішого за холодний чай. Допий увесь.