Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Бен нахилив фляжку і з гримасою огиди проковтнув останні краплини. І його одразу ж знудило в траву.

— Гаразд. Ще. Отак. Нехай виходить.

Поки Бен хрипів і стогнав на березі під наглядом Фліт, Армстронг попрямував на головну вулицю й купив там у пекарні три калачі. Повернувшись, він віддав два з них Бенові: — «Набивай живіт, хлопче», — а третій з'їв сам.

Вони обоє вмостилися на березі, і поки Бен жував, Армстронг спостерігав за тим, як потужно тече ріка. У такому стані вона поводилася тихіше, ніж при сповільненому потоці. Жодного лінивого сплеску, лише рішуча спрямованість уперед. За тоненьким дзеленчанням води серед берегових камінчиків чулося гудіння, подібне до того, яке залишається у вухах після передзвону. Воно було схоже на шум, та йому бракувало звуку, як ескізу бракує барв. Армстронг прислухався до нього, і його думки линули вслід річці.

Поряд був простий дерев'яний міст. Під ним вода бурхлива — така миттєво забере все, що у неї впаде. Він побачив на ньому молоду жінку з дитиною. Вони прийшли туди в огорнутому холодом вечірньому присмерку. Він не став зосереджуватися на тому, як вона штовхнула дитину у воду, але дуже добре уявив її розпач, відчув, як його власне серце обірвалося від горя й жаху. Армстронг неуважно водив поглядом угору та вниз течією. Він і сам не знав, що саме хотів там побачити. Певна річ, що не дитину — тільки не зараз.

Коли він оговтався, то відчув, як зимно стало за декілька останніх годин. Його тіло погано витримувало холоднечу. Навіть під теплим пальтом і шарами одягу він відчував холод власної шкіри. У берегових хащах причаїлася темрява. Вохра та золото осені були давно у минулому, а м'яких барв весни ще довго чекати. Темніли оголені гілки. Здавалося, тільки диво спроможне знову вдихнути життя у верхівки дерев, прикрасивши молодою зеленню. Побачивши їх сьогодні, будь-хто визнав би, що життя покинуло їх назавжди.

Він спробував відволіктися від цих сумних думок. Повернувшись до хлопця, помітив, що той уже прийшов до тями, і перед ним колишній Бен.

— Працюватимеш із батьком у крамниці, коли виростеш?

Бен похитав головою.

— Я втечу.

— Хіба це добрий намір?

— Це сімейна традиція. Спочатку так учинив мій другий старший брат, потім третій, а далі — моя черга, бо батькові потрібен лише один із нас. Оскільки решта нікому не потрібна, то я втечу вже скоро — гадаю, коли погода налагодиться. Буду шукати собі кращої долі.

— Чим займатимешся?

— Гадаю, з'ясую, коли вже втечу.

— Коли прийде тобі час утікати, Бене, то сподіваюся, що ти прийдеш до мене. Я маю в Келмскоті ферму, і там завжди знайдеться робота для чесного хлопця, що не боїться праці. Просто дістанься Келмскота й спитай Армстронга.

Вражений таким несподіваним подарунком долі, Бен глибоко вдихнув і затараторив:

— Дякую, сер! Спасибі, сер! Дякую, сер!

Нові друзі потиснули руки, щоб скріпити домовленість, і розійшлися.

Бен подався додому. В голові у нього було тісно від думок. Тільки десята година, а день уже сповнився пригод як ніколи. Раптом йому спала на думку ймовірна причина Армстронгового смутку.

— Сер? — він побіг назад й окликнув чоловіка, який був уже у сідлі.

— Що?

— Еліс… Вона мертва, сер?

Армстронг поглянув на ріку, на її швидкий плин без усякої цілі.

Чи вона справді мертва?

Він підхопив повід і вставив ноги в стремена.

— Не знаю, Бене. Шкода, але не знаю. Її мати мертва.

Бен почекав, чи додасть він що-небудь до цього, та чоловік мовчав, тож хлопець повернувся і пішов додому. Містер Армстронг, фермер із Келмскота. Коли прийде час, він утече — і стане частиною цієї історії.

Армстронг спрямував Фліт уперед. Він пустив кобилу риссю. Дорогою витирав сльози, оплакуючи втрату онуки, яку ніколи не бачив.

Він завжди з болем сприймав страждання будь-якої істоти, що була поруч. Не дозволив би своїй худобі страждати, тому завжди заколював свиней сам, не довіряючи нікому іншому. Гострив ножа, заспокоював свинок лагідними словами, відволікав жолудями, а потім швидкий точний удар — і все. Ані страху, ані болю. А як утопити дитину? Цього він збагнути не міг. Утім, деякі фермери у такий спосіб позбавлялися хворих тварин, та й зайвих кошенят і собачат зазвичай топили в мішку. Але сам він ніколи так не робив. Смерть, може, й невід'ємна частина тваринництва, а от страждання — ні.

Армстронг лив сльози і збагнув, що одна втрата змушує пригадати й інші. Думка про улюблену свиню, найрозумнішу та найдобрішу істоту, яку він знав за тридцять років свого тваринництва, раптом штрикнула його так само гостро, як і того ранку майже два роки тому, коли дізнався, що вона зникла. «Що ж сталося із Мод, Фліт? Не можу змиритися з тим, що нічого не знаю. Хтось вкрав її, Фліт, та як їм вдалося винести її без жодного звуку? Ти ж пам'ятаєш, яка вона була. Мод верещала б, якби якийсь чужинець намагався її забрати. Та й навіщо красти свиноматку? Підсвинок — це я ще розумію. Людина може зголодніти. Але ж у свиноматки жорстке й гірке м'ясо — невже вони цього не знають? Маячня якась. Навіщо красти таку свиню, як Мод, якщо у сусідній загорожі повно підсвинків?»