Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Та хто ви такий? — звернулася до нього місіс Івіс, і тепер у її голосі відчувалися бухгалтерські нотки.

Хоч це й було малоймовірно, та все-таки вона наважилася припустити:

— Ви їй рідня?

Відповіді не дочекалася. Чоловік простягнув руку й закрив мертвій дівчині очі, а потім на хвилину схилив голову в молитві.

Місіс Івіс напружено чекала. Вона не повторила разом із ним «Амінь», та коли молитву було завершено, почала знову з того місця, на якому зупинилася.

— Бо якщо ви її родич, то маєте відшкодувати. Вона мені заборгувала.

Поморщившись, Армстронг запустив руку в складки свого пальта і витягнув шкіряний гаманець. Він відрахував їй у долоню монетки. Уже було зібрався повернути гаманець на місце, та вона вигукнула: «Цілі три тижні!» Він із огидою видав їй ще декілька монеток, і її пальці хижо стиснули здобич.

Відвідувач обернувся, щоб іще раз подивитися на мертву дівчину на ліжку.

Її зуби наче були завеликими для рота, а вилиці стирчали так, що хай би що там торочила місіс Івіс, та ця молодиця заледве живилася її знаменитими обідами.

— Гадаю, вона була приваблива? — із сумом запитав він.

Таке запитання здивувало місіс Івіс. За віком цей чоловік годився дівчині у батьки, та, враховуючи його чорноту і її блідість, їхні родинні стосунки були аж надто неймовірними. Щось їй підказувало, що він їй і не коханець. То якщо він і не родич, і не любчик, чому ж заплатив за неї? Втім, це її не дуже турбувало.

Вона стенула плечима.

— Красива, як кобила сива. Вона була білява. І кощава якась.

Місіс Івіс вийшла з кімнати на сходовий майданчик. Армстронг зітхнув і, кинувши останній сповнений жалощів погляд на тіло на ліжку, пішов услід за нею.

— Де дитина? — запитав він.

— Гадаю, вона її втопила, — байдуже стенула плечима місіс Івіс, не зупиняючись на сходах. — Тож вам доведеться оплатити лише один похорон, — додала безжально. — Хоч тут пощастило.

Утопила? Армстронг так і вкляк на верхній сходинці. Він повернувся і знову прочинив двері. Обдивився кімнату з усіх боків, ніби десь там — у шпарині між підлоговими дошками, за непотрібним жмутком, що правив за фіранку, або ж просто в холодному повітрі — переховується чиєсь інше життя. Стягнув простирадло — а раптом під ним виявиться маленьке тільце, живе чи мертве. Але під ним були лише кістки матері, завеликі для плоті, що їх огортала.

Надворі Вен тріпав гриву своєї нової подружки Фліт. Коли власник кобили вийшов із будинку, він мав геть інший вигляд. Посірішав. Постарів.

— Дякую, — мимоволі пробурмотів він, беручи від хлопця уздечку.

Бенові спало на думку, що він може так і не дізнатися, що стоїть за всіма цими подіями: появою цікавого незнайомця; перемогою, що здобула йому блискучу кульку; таємничим візитом до місіс Армстронг у поганому будинку місіс Івіс.

Чоловік уже встромив одну ногу в стремено, аж раптом затримався, і це означало для хлопця бодай якусь надію.

— А ти знаєш дівчинку з цього будинку?

— Еліс? Вони нечасто виходять на вулицю. Еліс завжди йде вслід за мамою і ховається за її спиною, бо така вже вона сором'язлива. Завжди ховає обличчя в маминій спідниці, коли їй здається, що хтось на неї дивиться. Та я раз чи два бачив, як вона звідти споглядає.

— Як гадаєш, скільки їй років?

— Думаю, приблизно чотири.

Армстронг кивнув і на його обличчі з'явився сумний вираз. Бен відчув, що за цими запитаннями стоїть щось складне та непідвладне його розумінню.

— Коли ти востаннє її бачив?

— Учора по обіді.

— Де це сталося?

— Біля крамниці містера Грегорі. Вона вийшла звідти разом із мамою, і вони разом пішли провулком.

— Чим торгує містер Грегорі?

— У нього аптека.

— Вона щось винесла звідти?

Бен замислився.

— Так, вона несла паперовий згорток.

— Якого він був розміру?

Бен розвів пальці й показав, тож Армстронг збагнув, що той згорток за розміром відповідав підібраному в кімнаті каламарчику, що тепер зберігався у його кишені.

— А той провулок… Куди він веде?

— Насправді нікуди.

— Має ж він кудись виводити.

— Хіба до річки.

Армстронг нічого не сказав у відповідь. Він жваво уявив бідолашну молодицю, яка пішла до аптекаря по отруту, а потім рушила провулком, що веде до ріки.

— Ти бачив, як вони поверталися?

— Ні.

— Чи, може, місіс Армстронг повернулася сама?

— Тоді я вже пішов додому проїдати статки.

Бен геть заплутався. Він відчував, що сталася якась важлива подія, але й гадки не мав, що саме. Він поглянув на Армстронга, намагаючись зрозуміти, чи є йому бодай якась користь із його слів. Що б там не відбувалося, та йому дуже кортіло до того приєднатися поруч із чоловіком, який згодовував яблука своїй красивій кобилі, носив повні кишені крем'яшків, і хоч вигляд мав трохи лячний, та все-таки його голос був сповнений доброти. Проте темношкірий володар красивої кобили зовсім не видавався щасливим, і Бен засмутився.