Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Вона звинувачувала його. Він сам звинувачував себе. Берегти дітей від небезпеки — батьків обов'язок. Отже, він не впорався.

Вон зрозумів, що стоїть на місці. Його кінь нагнув голову додолу, намагаючись відшукати щось смачненьке у заростях папороті.

— Нічого там для тебе немає. Та й для мене теж.

Його охопила важчезна втома. Виникла думка: а раптом він захворів? Чи зможе просуватися далі? Пригадав, що вже чув щось подібне від когось… «Так не може довго тривати». Це слова тієї дивної жінки з Оксфорда. Місіс Константін. Той візит виявився цілковитою маячнею. Та в цьому вона мала рацію. Він справді вже не витримував такого життя.

Вон пішов далі.

У «Лебідь» набився нечуваний, як йому здалося для цієї пори року, натовп. Відвідувачі оглянули його з цікавістю людей, що вже бачили дещо неймовірне, і тепер упевнено очікують на нові, не менш захопливі події. Він і оком на них не кинув, натомість пройшов одразу до шинквасу. Жінці, що стояла за ним, варто було тільки глянути на нього, і вона одразу промовила: «Йдіть за мною».

Провела його коротким, покритим дерев'яними панелями коридором аж до дубових дверей. Відчинила їх і відійшла вбік, дозволяючи Вонові зайти першим.

Усередині на нього чекало надто багато несподіванок: він не встигав від них оговтуватися. Лише значно пізніше зміг розкласти по поличках свої враження й дібрати слова, щоб їх описати. Спочатку його охопило замішання, адже він очікував побачити дружину, але її там не було. Потім його збентежило знайоме обличчя, яке Вон так довго не бачив. Обличчя молодої жінки, майже дитини, якій він колись освідчився, а вона зі сміхом погодилася, за умови, що їй дозволять узяти її човен. Вона повернула до нього сяюче обличчя і широко всміхнулася від щирого щастя, а очі її світилися любов'ю.

Вон наче прикипів до місця. Гелена. Його дружина — щаслива, радісна й енергійна. Така, як і була. Колись.

Вона засміялася.

— О, Ентоні! Та що з тобою?

Вона глянула униз і взяла щось на руки, примовляючи при цьому лагідним, співочим голосом, як колись.

— Дивися — сказала вона, але не йому. — Дивися, хто тут у нас.

Тут сталася третя несподіванка.

Вона повернула дитину обличчям до нього.

— Татко прийшов!

Тим часом чоловік із заплямованими пальцями та понівеченим обличчям спав у прочанській кімнаті редкотського «Лебедя». Він лежав на спині, його голову підпирала подушка Марго. Чоловік не ворушився, тільки груди здіймалися й опадали.

Сон можна уявити різними способами, і жоден із них не буде цілковито точним. Ми не знаємо, як почуваємося на початку сну, адже коли доходимо до цього моменту, пам'ять уже повністю відключається. Але всі ми знаємо відчуття різкого падіння, яке передує засинанню.

Коли йому було десять, Генрі Донт побачив малюнок — ясень, корені якого занурювалися у підземну ріку, де жили русалки чи наяди, яких називали Дівами Долі. Подумки царство сну асоціювалось у нього з таким підземним потоком. Він відчував дрімоту як довгий заплив: повільно пересувався в незвично густій воді і міг без зусиль скерувати тіло у тому чи іншому напрямку, чи просто дрейфувати без будь-якої чіткої мети. Іноді його маківка ніби була дуже близько до поверхні води, і буденний світ із його хвилюваннями та радощами чатував на нього зовсім поряд. У таких випадках він прокидався з відчуттям, ніби взагалі не спав. Утім, Генрі Донт переважно легко засинав, прокидався бадьорим, інколи навіть зі щасливим відчуттям, що уві сні бачив друзів, або отримав звістку від покійної матері. Йому це навіть подобалося. А от прокидатися посеред якоїсь цікавої нічної пригоди, сліди якої одразу ж змивало хвилею повсякденності, Генрі Донту зовсім не імпонувало.

Утім, нічого такого з ним у «Лебеді» не відбувалося. Поки в ньому билося життя, на ранах нарощувалися шкоринки, а всередині черепа, що постраждав при зіткненні біля Греблі Диявола, відбувалася тонка робота, Генрі Донт усе глибше занурювався у свою підземну печеру, де було тихо й темно, наче в могилі. Він пробув там незліченну кількість часу, допоки його пам'ять не прокинулась, а в темних глибинах відчулося певне пожвавлення.

Події з минулого у хаотичному порядку пригадувалися й одразу забувалися.

Гірке відчуття розчарування після невдалого шлюбу.

Поколювання у пальцях від холоду вчора у Трюзбері-Мід, коли він вказівним пальцем перекрив струмочок, що давав початок Темзі, й чекав, поки вода не накопичиться й не переллється.