Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— То це ваша дівчинка? — спитав його новоприбулець.

«Так, — закалатало його серце. — Так, так!»

— Ні, — вимовив він.

Пияки впродовж цілого дня обговорювали події, що сталися у «Лебеді». Усі знали, що містер і місіс Вон перебувають у приватній вітальні в задній частині будинку, і що вони возз'єдналися з Амелією. Подейкували також, що той багатий негр, Армстронг із Келмскота, був тут із першими півнями, а його син мав прибути пізніше. Ім'я Робіна Армстронга лунало у кожному кутку.

Завіса у внутрішньому театрі будь-якого завсідника була відкрита, і любителі плескати язиком взялися до роботи. Сьогодні ввечері на сцені тільки четверо персонажів — містер Вон, місіс Вон, Робін Армстронг і дівчинка. Епізоди, що розігрувалися в головах багатьох пияків, підкреслено мелодраматичні. Вони були сповнені кипіння гніву, похмурих поглядів, хитруватого примруження. Слова вимовлялися то пошепки, то з невблаганною твердістю, а то й із тривожним вереском. Дівчинку вовтузили то до одних, то до інших, мов ляльку, яку вихоплюють одне в одного заздрісні діти. Один хитромудрий фермерський наймит запропонував улаштувати аукціон і пустити дівчинку з молотка, а якісь крикуни, що тимчасово перемістились у «Лебідь» із «Плуга», розмріялися, що містер Вон вихопить із внутрішньої кишені якусь зброю — револьвер або кинджал — і наскочить на містера з відвагою справжнього батька. Якийсь дотепник дав слово дитині у момент найвищої емоційної напруги: «Татку!» — вигукнула вона, простягаючи рученята до містера Армстронга і навіки руйнуючи сподівання подружжя Вонів, які одразу ж зарюмсаними кинулися один одному в обійми. Роль місіс Вон у цих оповідках головно полягала в риданні. Вона робила це то у кріслі, то просто на підлозі, а у фіналі незмінно зомлівала. Один молодий городник висунув здогадку (і дуже нею пишався) про роль непритомного чоловіка в ліжку: прокинувшись від тривалого сну і, почувши суперечки в сусідній кімнаті, він схопиться, кинеться до вітальні й, наче Соломон, проголосить, що дитину треба розрізати навпіл і віддати одну половину Вонам, а другу — Армстронгові. Це буде правильне рішення.

Коли з неба зникли рештки денного світла, годинникова стрілка посунулася ближче до шостої години, а ріка текла собі, виблискуючи в темряві, до «Лебедя» під'їхав вершник й одразу спішився. У зимовій кімнаті стояв такий заглушливий галас, що ніхто навіть не почув, як чоловік зайшов і причинив за собою двері. Він постояв трохи, послухав, як у загальному гаморі повторюють його ім'я, аж поки його нарешті помітили. І навіть коли вони вже побачили прибульця, то не одразу второпали, що це саме той, на кого чекають. Ті, хто знав, який вигляд має старший Армстронг (а тут уже пригадали, що він байстрюк дворянина та служниці), очікували побачити високого, кремезного й темношкірого хлопа. Не дивно, що вони не одразу впізнали цього молодика. Він світлошкірий, стрункий і мав темно-русяве волосся, що на кінцях звивалося в кучерики. Було у ньому щось хлопчаче: очі голубі й такі бліді, що здавалися прозорими, а шкіра тендітна, мов у дівчини. Першою його помітила Марго, і сама не збагнула, чи то материнський, а чи жіночий інстинкт зворушився в ній після появи чоловіка. Для неї він був однаково привабливий і як хлопчик, і як чоловік.

Він проштовхався до шинквасу. Коли стиха назвав Марго своє ім'я, вона одразу ж вивела його із загального приміщення в маленький коридор у задній частині будинку, освітленій самою лише свічкою.

— Навіть не знаю, що сказати, містере Армстронг. А ви ще й втратили вашу бідолашну жінку. Розумієте, оскільки ваш батько був тут уранці…

Він перервав її.

— Нічого страшного. Дорогою сюди я перестрів вашого панотця. Він привітався зі мною, здогадавшись, куди я їду і чому так поспішаю, — тут чоловік замовк. Марго здалося, що він втер сльозу. Опанувавши себе, продовжив: — Він мені все й пояснив. Отже, це не Еліс. Її упізнала інша родина.

Він опустив голову.

— Я подумав, що все одно краще зайти, тим паче, що опинився так близько, а ви чекали на мене. Але час вже йти. Прошу, перекажіть містерові й місіс Вон, що я дуже, — тут його голос здригнувся знову, — дуже за них радий.

— Принаймні з'їжте що-небудь перед дорогою. Може, вип'єте склянку елю? Чи гарячого пуншу? Ви подолали такий довгий шлях, тож сядьте й перепочиньте трохи. Містер і місіс Вон зараз у вітальні й сподіваються, що зможуть особисто висловити вам свої співчуття…