Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— Ну й чорт із ним, — махнув я розчаровано рукою. — Давай лопату сюди, час нарешті розставити усі крапки…

Сповнений рішучості, я взявся з останніх сил копати землю. Ми просунулися уже досить далеко — я стояв у ямі по пояс. Отже, правда ховалася від нас під ось цим невеликим шаром сирого ґрунту.

Я копав ще хвилин п'ятнадцять, заробивши на долонях великі болючі мозолі. Доки я працював, Павло ділився своїми спогадами про Ліду і про літній табір у Карпатах. Я був смертельно зморений, але нарешті дізнався з його вуст про те, що трапилося після дискотеки.

— Гуде, тут порожньо, — перервав я його монолог.

— Бл…

Павло не договорив те, що збирався сказати. Спочатку я почув якийсь глухий удар, ніби хтось поцілив битою у м'яч, а потім перед моїми очима з'явилося обличчя Павла.

Щось звалило його на землю. Я не бачив, що саме сталося і хто стояв чорною тінню на поверхні. Мені залишилося лише стовбичити майже по плечі в розритій порожній могилі, безпорадно спостерігаючи, як з голови мого друга тече кров. Його очі були розплющеними. Недовго.

— Ну от умієте ви, Артеме, обірвати розповідь на найцікавішому!

Наталя підвелася зі свого стільця і почала розрухувати закляклу від тривалого сидіння спину. Її щоки вкривав рум'янець. Ми досі сиділи на балконі і сонце, яке поволі рухалося до заходу, зараз немилосердно смажило нам шкіру.

— Ви не думали почати писати книжки? — весело спитала вона.

Я відповів мовчанням.

— Серйозно, — вона зробила паузу, широко всміхаючись. — Умієте подавати інформацію так, що аж розпирає від цікавості! Мені варто у вас повчитися.

— Ви перебільшуєте, — відмахнувся я.

Щойно закінчився «медляк», Павло попрощався з дівчиною, з якою щойно танцював, і вже націлився на нову «жертву».

«Не віддам я Тьомі Ліду», — сказав собі подумки.

Не те щоб вона йому дуже подобалась — дівчина як дівчина. Ну так, досить симпатична, все при ній, витончена, струнка, але «зубрилка». Гуд був ще тим забіякою, але страшенно боявся розумак. То й що, як він читає «зарубіжку» скорочено з «критики», а англійські слова записує в зошиті українськими літерами? Зате він сильний, високий, і тих жартів, які уміщаються в його голові, вистачить, аби розвеселити цілу країну.

Рішення було блискавичним, на рівні інстинктів — «Я лідер, і я вирішую, з ким кому водитися».

— Мені треба тобі щось сказати, — мовив Павло, притуливши вуста до її вуха.

Ліда кинула швидкий погляд на Артема, а тоді Гуд схопив її за руку й повів геть з актової зали.

— Куди ми йдемо? – прощебетала вона, озираючись.

— Це сюрприз! — підморгнув він у відповідь і потягнув її подалі від галасу табірної дискотеки.

За кілька хвилин вони опинилися на межі території табору, що завершувався крутим берегом, який нависав над швидкоплинною рікою Прут. Густі сутінки лягали довкола. Пахучі смереки і кущі ліщини обступали їх, даруючи приємне відчуття затишку, захищеності. Вони стишили крок, рухаючись вузькою стежкою, протоптаною у високій конюшині.

Павло дослідив кожен куточок табору, тому почувався упевнено. Він міцно тримав Ліду за руку й рішуче тягнув за собою в темний куточок на березі.

— Ну, ось і прийшли, — повідомив Гуд, вказуючи вільною рукою на повалений стовбур дерева.

Ліда несміливо підійшла ближче й обережно присіла.

— То що ти хотів мені сказати? — її тоненький голос було ледве чути крізь шипіння Прута.

Гуд запхав руку до кишені своїх «варених» синіх джинсів й витягнув звідти згорток фольги.

— Пробувала? — спитав він, простягаючи сріблястий пакунок.

Ліда понюхала, скривилася і заперечно захитала головою.

Павло опустився навприсядки й витягнув чорний цупкий пакет, схований під поваленим деревом. У пакунку була невелика пластмасова пляшка з-під «Кока-коли».

Ліда спостерігала за його діями з острахом, але цікавість та покора пришпилили її до місця.

— Ми по трішки, — сказав Павло, заспокоюючи. — Першого разу ніколи не бере, тож не переживай!

Далі він швидко прилаштував фольгу на горлечко пляшки. Потім зробив ще якісь маніпуляції за допомогою складаного ножа.

— Це називається «флейтою», — ніби хизуючись знаннями, сказав Ліді.

Далі чиркнув сірником, зробив першу затяжку й закашлявся.

— А тепер твоя черга! — радісно повідомив він, тримаючи новий сірник напоготові.

Ліда почала енергійно хитати головою. Її серце у грудях скажено калатало.