Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— Привіт! — енергійно кинув мені він.

— Ага… — я трусонув головою, повертаючись у реальність. Кинув цигарку на стіл і простягнув йому руку. — Здоров, малий.

Ми пробули там не більше п'ятнадцяти хвилин, але Святослав устиг поділитися зі мною тим секретом. Він просто мав потребу сказати хоч комусь. Пережите катувало його, нагадуючи раз по раз, як він був на волосину він падіння з двадцятиметрової висоти. Можливо, він би й не загинув, якби приземлився на присадок з кущами бушпану, але покалічився б точно.

Він розповів мені все, зупиняючись навіть на найдрібніших деталях. І я був вражений. Як так? Паша міг отак просто скинути друга з даху? Таке не вкладалося мені у голові… Звісно, Гуд не був моїм фаворитом у банді, але я визнавав його нашим лідером і ніколи б не міг навіть уявити, що той здатен на щось подібне. Влад довів жінку до самогубства, Павло зазіхнув на життя рудого. Що трапилося з нами?

Я вислухав Святослава й запевнив його, що збережу цю таємницю. І дотримався даного слова — я поховав отриману інформацію глибоко в собі, аж до тієї ночі через п'ятнадцять років. Залишившись плече до плеча з Павлом, я чомусь пригадав слова, якими Святослав завершив тоді свою сповідь:

«Чувак, я його боюся».

Зібравши все необхідне — ліхтарі, лопату та монтувальний лом (про всяк випадок), ми вирушили на кладовище уже знайомим маршрутом. Берег розмило, тому ми рухалися досить повільно, обережно долаючи слизьке каміння та продираючись через мокрий верболіз та сплутане коріння. Я та Гуд несли спальний мішок з трупом, а Марко освітлював нам шлях.

Здається, ми йшли цілу вічність.

— Важкий сучий син, — крекнув Павло, коли ми прийшли на місце.

Я був у знемозі. Попереду нас чекало ще тривале копання в могилах, а я навіть говорити не міг. Врешті, щойно ми загальмували, просто гепнувся у мокру траву перевести подих. Пізніше я пожалкую про своє рішення, адже вже за мить штани почали промокати в ділянці сідниць, але сила тяжіння працювала проти мене. Ледь тримався на ногах. Руки тремтіли, м'язи пекли, а спину починало ламати. Павло мав рацію — таки важкий сучий син.

На цвинтарі усе було таким, як і раніше — покинуте та занедбане. Після зливи під ногами утворилися бридкі калюжі, а в'язке місиво болота налипало кілограмами на взуття. Ми перепочили кілька хвилин та взялися до роботи. В першу чергу розстібнули спальний мішок й скинули труп у вже вириту кимось могилу. Досі пам'ятаю цей бридкий звук — він гепнувся на дно ями з хлюпотінням й мішок одразу ж залило водою.

— Це ж якесь божевілля! — не витримав Марко. Він присів поряд з могилою просто в болото, обхопив голову руками і опустив погляд. Хрест підмило дощем і тепер він бочився праворуч. Я кинув швидкий погляд на Марка. Все погано — він починав впадати у паніку.

— Здуріти можна! — продовжував Марко. — Цього просто бути не може! Голлівудський фільм жахів, твою ж мати!

— Еееей… ну ж бо, друже… — я поправив хреста й обережно підійшов до Марка, спробував торкнутися його плеча та заспокоїти. — Опануй себе.

— Руки прибрав! — гаркнув він мені у відповідь й відсахнувся.

— Облиш його, — втрутився Павло. — Нехай ниє, якщо хоче. Тьомо, бери лопату і до роботи. Час уже дізнатися, що тут, у біса, відбувається.

Я кинув стривожений погляд на Марка, але той продовжував розглядати власні кеди і буркотіти собі під ніс. Я також відчував, як паніка шкребе під ребрами, але всіляко намагався ігнорувати цей неприємний стан. А Гуд тримався найкраще.

Ми працювали по черзі. Спочатку закидали мокрою землею мертве тіло і відразу ж узялися за могилу Святослава. Ця частина йшла дуже тяжко й повільно. Ми почувалися настільки виснаженими, що навіть не розмовляли між собою. Було чути лише свист наших легень та скрегіт лопати. Адреналін відступив, а натомість прийшла смертельна втома. Ми тремтіли, а сонні повіки просто таки злипалися. Труднощів додавав мокрий ґрунт, який набрав дощової води й, здається, важив тепер цілу тонну на лезі лопати.

— Може, ти б допоміг?! — не витримав Гуд. — Було б швидше, якби ти підняв свою дупу й узявся до роботи!

— Відвали, — буркнув йому у відповідь Марко, але підвівся з насидженого місця.

Він почав нервово тупцяти на місці, потім обійшов довкола усі наші могили, а тоді несподівано спокійно сказав:

— З мене досить!

Ми були надто втомлені, аби зупинити його. Марко просто взяв і покинув нас, а ми лиш стояли та мовчки світили йому в спину ліхтариками. За мить він зник між дерев.