Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

Ліда розридалася, щойно ми відійшли на безпечну відстань. Так раптово, що ми з Марком розгубилися.

«Ти чого?» — спитав Марко й обережно поклав руку їй на плече.

«Нічого…» — відповіла вона, змахуючи блискучі сльози з очей.

Коли ми з нею залишися удвох під під'їздом, де вона мешкала (Марко побіг додому швидше, бо поспішав до репетитора), я спитав у неї ще раз. Спитав те, що мене цікавило найбільше, — що трапилося у таборі «Зіронька»? І я отримав відповідь.

«Обіцяй нікому не розповідати, Артеме»

«Обіцяю! Я мовчатиму, як могила…»

Тоді вона мене поцілувала. Один-єдиний раз за життя — по-дружньому, у щоку. Але я ще довго не міг приборкати свої почуття — шкіра палала вогнем, а серце рвалося з грудей. Мені хотілося, аби вона поцілувала мене у губи, але коли я прийшов до тями, Ліда вже зникла у темряві свого під'їзду.

Павло лежав нерухомо. Очі міцно заплющені, вуста ледь-ледь розтулені і жодної ознаки дихання. Світло мого ліхтарика вихопило жахливу картину — у лобній частині його голови з'явилася велика рана. На місці, де ще хвилину тому росло коротке каштанове волосся, розповзалася плоть. Рубінова кров заливала майже усю праву частину його лиця й збиралася у калюжу під головою.

Я позадкував. Раптом біля ями, в якій я стояв, пролетіла тінь. Так швидко, що я ніяк не міг розгледіти, хто це. Аж тут я відчув гострий біль у потилиці. Вмить ноги стали ватяними, ніби зникли кістки й суглоби, світ почав закручувати швидкий танок перед моїми очима. Мене нудило.

Спробував обернутися і побачив худорлявого чоловіка з великою палицею в руках. Він височів над розритою могилою і, як мені здалося, посміхався. Ні, обличчя я не бачив, тільки темні контури й заляпані болотом білі кросівки. А тоді просвистів ще один мах у повітрі.

Я впав.

— То хто ж це був? — захоплена моєю історією, Наталя аж тремтіла.

Я поволі захитав головою і спокійно відповів:

— Ще не час відкривати карти. Коли я прийшов до тями, на кладовищі вже нікого не було.

— А що Павло?

— Не наважувався перевірити, — відповів я, стенаючи плечима.

Наталя щось занотувала у блокноті, що лежав на її колінах, тоді на деякий час поринула у роздуми. Я ж терпляче чекав наступного питання.

— Гаразд, — нарешті видала журналістка. —А визначмо одну цікаву деталь…

Я мовчав. Дівчина ставала дуже привабливою, коли зосереджувалась. Чітко підведені брови насуплювалися, а від кутиків мигдалевидних очей збігала павутинка зморшок. Доки питання зароджувалося в її голові, вона встигла кілька разів прибрати неслухняне хвилясте волосся за вухо.

Я відвів погляд від дівчини й почав ловити очима сонячних зайчиків, які відстрибували від сріблястої кулькової ручки в її долоні. Аж тоді Наталя нарешті спитала мене:

— Ліду справді поховали на тому кладовищі?

Я ствердно кивнув, далі спостерігаючи за відблисками на стіні.

— Хто знав про це?

— Гмм… — замислено протягнув я. — Про це писали в газетах, думаю, і показували у програмі новин на місцевому телебаченні. Як виявилося, Ліда там народилася й прожила значний час аж до старших класів. Там у неї залишилися близькі родичі.

— То як так трапилося, що ви всі поїхали відпочивати саме в те село, де була похована Ліда, і ніхто з вас не згадав про цю інформацію? — я чув у її голосі суміш недовіри і докору.

— Не в те саме село, — уточнив я. — Петрів межував із селищем Сокирчин, і кладовище належало якраз до того місця.

— Тоді сформулюю інакше — чому вас не насторожив той факт, що ви їдете рибалити на околицях сусіднього села, поруч із місцем поховання Ліди?

— Не знаю. Людський мозок — велика таємниця, — сказав я.

— Така відповідь мене не влаштовує, — рішуче повідомила вона мені.

— О'кей, — здався. — Думаю, про це знав Марко, адже він, як ми згадували раніше, був найближчим до Ліди серед однокласників. Ну й ще Гуд міг знати, бо та трагедія мала неабиякий вплив на його подальше життя.

— А ви?

— Що я? — наче не розуміючи питання, уточнив.

— Ви знали?

— Якщо й знав, то тоді не пам'ятав.

— А Святослав? Вам відомо, чи він володів цією інформацією? — не вгавала Наталя.

— Не знаю, — відмахнувся я, відчуваючи роздратування. — Досить.

Тоді вона виголосила слова, які нарешті вивели мене з рівноваги:

— А ще… — журналістка ретельно підбирала слова. — Ваша реакція на смерть друзів неприродна. Я б на вашому місці точно б ридала і намагалася утекти…