— Цікаво… — протягнув я з іронією.
— Так от, — продовжила вона. — Ми билися дуже часто. Я постійно отримувала від неї добрячої прочуханки, але її ніхто не думав відправляти до психіатричної лікарні. Навіть тоді, коли вона залишала мене саму вдома і йшла гуляти зі своїми подругами… — вона якось дивно затнулася. — Але вона мене дуже любила.
— А чого вони переїхали? — поцікавився я.
Вона розтулила рота для відповіді, але завагалася. Я дав їй хвильку, а згодом допитливо глянув на неї.
— Та так — життя… нічого цікавого, — вона ледь помітно розгубилася, але швидко опанувала себе. — Це не до теми. Краще повернімося до вашої розповіді.
— Гаразд, — погодився я, хоч і не міг не помітити, як змінилася Наталя. Якась тінь лягла на її обличчя. — На чому ми зупинилися?
— Ви пішли розкопувати могилу?
Дощ і справді припинявся. Ми просиділи під захистом поваленого дерева ще півгодини у цілковитій тиші. Здається, нам вдалося на якийсь час забути про мертве тіло в наметі поруч, забути про власні порожні могили й зниклого безвісти товариша. Ми розслабилися, а Марко навіть зумів задрімати. Хлюпотіння Дністра заколисувало. Вітер заліг десь низько в траві на узліссі і небо починало вкриватися блідими зірками.
— Йдемо? — порушив тишу Павло.
Марко, здригнувшись, прокинувся, і за мить ми вибралися зі свого сховку. Не зронивши й слова, я та Гуд залізли у намет. Пововтузившись кілька хвилин зі спальником, ми таки зуміли витягнути Влада назовні.
— От чорт… — побачивши мішок з трупом, Марко вилаявся і міцно затиснув рукою рот, вочевидь стримуючи себе від чергового нападу блювання. Хоч як дивно, але ми залишалися холоднокровними — з натугою, проте мовчки кинули міцно застібнутий спальник на мокру землю, тоді повернулися до намету й винесли звідти ліхтарики.
— Марку, — командним тоном сказав Павло. — Тягни лопату й пішли.
Той іще якийсь час витріщався на просякнутий кров'ю мішок (на щастя, темрява ночі сховала від нас найбільш страхітливі деталі), та згодом, ніби прокинувшись, пішов шукати лопату біля поваленого малого намету.
— Тьомо, — несподівано заговорив до мене Павло. — А ти певен щодо цього?
— Щодо чого? — уточнив я.
— Ну… — він затнувся, розмірковуючи. — Що це Святослав винен?
Я глянув на нього, знизав плечима і промовчав. А він продовжив:
— Я… цей… — пауза. Тоді він стишив голос до шепотіння. — Я цілком серйозно починаю погано думати про Марка.
— Облиш, — урвав я його. — Якщо вже на те пішло — це може бути хтось зовсім не з наших.
Павло запитально здійняв брови, зробивши мені знак продовжувати.
— Це або рудий недомірок, або якийсь інший псих, — твердо сказав я. — От досі не розумію, якого дідька ти з тим Святиком волочився?
— Та не волочився я з ним… — відмахуючись, кинув Гуд у відповідь.
— Та як ні? Я добре пам'ятаю навчальний рік після трагедії з Лідою. Ви тоді ходили як солодка парочка, — продовжив я.
— А… — замислено протягнув він. — Тоді були на це причини. Я мав один борг перед ним…
Після похорону Ліди минув тиждень. Перший пекельний тиждень у житті зграйки підлітків, і ще гірший тиждень для батьків, що залишилися без доньки.
Усіх причетних до пригоди позачиняли в квартирах, заборонивши спілкуватися одне з одним. Нам також заборонили йти на похорон, і вже розглядалися варіанти переведення зі школи, а ще краще — переїзду до іншого міста.
Як і решта хлопців, я сидів під пильним наглядом матері й активно читав книги зі списку «на літо». Того року я вперше прийшов першого вересня зі стовідсотковим виконанням «домашки» на канікули. Вчителька зарубіжної літератури була вкрай здивована моїм знанням «Пані Боварі» Флобера та кількох романів Ремарка.
Проте не у всіх кінець літа видався таким, як у мене. Павло, як популярний хлопець у школі, не міг дозволити, щоб його зачинили у чотирьох стінах. Тому він час від часу організовував секретні вилазки назовні.
Квартира, в якій мешкав Гуд з батьками та молодшою сестрою, була розташована в одному під'їзді зі мною. Я жив на першому поверсі, а він на четвертому, тому ми часто бували після уроків один в одного, особливо, коли надворі траплялась негода. Тож я знав усе про його таємні втечі — під покровом темряви він скрадався поверхом вище, тоді видирався металевою драбиною на горище, а звідти, обережно крокуючи настилом скловати, виходив на прямий дах. У ті роки горище й підвал постійно залишали незамкненими.
Читать дальше