Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

Ліда танцювала зі мною всього хвилину, чи й менше. Це був мій перший «медляк». А потім пісня якось дуже швидко завершилася й між нами вліз Гуд. Він нахилився до її вуха, щось сказав і вхопив її за руку. А я лише стояв посеред зали й дивився, як Павло тягне Ліду на вулицю. Я почувався приниженим і розбитим.

На дискотеку вони так і не повернулися. Я стовбичив певний час під стіною актової зали, спостерігаючи за танцмайданчиком. Хотілося плакати. Згодом я зрозумів, що зайвий серед купи веселих підлітків, і повернувся до спального корпусу нашого загону.

Гуда я побачив уже пізно вночі, коли лежав на своєму пружинному ліжку, вслухаючись у сопіння сусідів по кімнаті. Паша вліз через вікно.

— Ти де був? — спитав пошепки я.

— Спи давай! — гаркнув він, а потім додав: — Якщо хтось тебе запитає, то я нікуди не ходив. Після дискотеки я прийшов сюди з тобою…

— Але… — Гуд глянув на мене і я замовк.

Він здавався мені якимсь дивним — футболка розірвана, від лівого плеча й аж до грудей світилася дірка, ноги і руки вимащені болотом, а на штанях зелені сліди від трави. Мені кортіло його вдарити, доповнивши образ синцем. Проте я стиснув кулаки і розвернувся у ліжку на інший бік. Тієї ночі я не зміг заснути.

— Цікава історія! — сказала Наталя. — То що тоді трапилося з вашим другом?

— Скажімо так — він вляпався у неприємну ситуацію. Наталю, а ви бували в літніх таборах?

— Лише один раз у ролі вожатої, — відповіла вона мені.

— Ну, тоді ви мали б хоч трохи знати, як поводиться група підлітків без нагляду батьків, — сказав я, посміхаючись. — А тоді ще й часи були інші, ніж тепер. Ми, мов дикі, насолоджувалися тимчасовою свободою… Діти завжди мають себе за богів, а підлітки за дорослих.

— Алкоголь, цигарки, поцілунки з дівчатами? — почала вгадувати вона.

— Такі хлопці, як Гуд, уже вміли бюстгальтери розстібати. Це, як кажуть в американському кіно, називається «другою базою». Того вечора, я здогадувався, він дійшов до третьої або й четвертої…

— Ви маєте на увазі, що того літа він мав секс із Лідою?

— Я точно не знав, що то було і з ким, адже він ретельно приховував деталі тієї ночі. Мені залишалося про все здогадуватися самотужки, — відповів я.

— А як поводилася Ліда після того?

— Її більше не бачив у таборі, — сумно відповів я. — Вранці вона не прийшла на сніданок до їдальні, а після обіду, як сказала одна з її табірних подруг, по неї приїхав батько.

— Ви розмовляли про це з Павлом? — поцікавилася Наталя.

— Так, але вже значно пізніше…

Доки не скінчився дощ, ми так-сяк ховалися під поваленим деревом. Мій телефон розрядився зовсім, і ми думали спробувати зарядити його в машині, але намарно — автомобіль не заводився. Марко вийняв акумулятор зі свого і розклав на пасажирському сидінні підсихати, але надії на воскресіння залитого болотом смартфона практично не було.

Ми сиділи й слухали, як злива барабанить по пошкодженому даху позашляховика й гладкому камінню на березі Дністра, й намагалися опанувати себе. Я трохи тремтів від холоду, і вже хотілося їсти, але піти до великого намету по ковдру чи припаси було дещо лячно.

— Нам потрібно вибиратися звідси… — раптом порушив тишу Марко.

— Згоден, — відповів Павло. — Але до ранку ми тут ув'язнені.

Гуд мав рацію — темрява довкола була така, хоч в око стрель, ще й злива розмивала все довкола, перетворюючи берег та вербові зарості в суцільне в'язке болото.

— Тоді зачекаємо, — запропонував я. — А далі що? Йдемо в село, дзвонимо в поліцію? Чи…

— Чи знайдемо цього психа і розберемося, що тут, в біса, відбувається? — продовжив мою думку Гуд.

— Ну… — протягнув обурено Марко. — Розумніше буде обрати перший варіант. Це ж, бляха, не кіно якесь! Під загрозою наші життя!

— Хіба тобі не цікаво, що відбувається? — спитав я його.

Марко промовчав.

— Брате, нас більшість, — порушив тишу Паша. — Тому буде по-нашому, як ти раніше сам сказав.

— З чого почнемо? — спитав я.

— З могили, — твердо відповів Гуд. — Чекаємо, доки скінчиться дощ. Тоді знайдемо ті бісові ліхтарики, лопату і йдемо копати.

— Я пас! — обурено крикнув Марко. — Ви лише увімкніть свої мізки! У наметі лежить труп Влада. Наш друг мертвий! — він важко дихав.

— Так, він мертвий, — не витримав я. — Але я не хочу бути наступним!

Та Марко ніби не чув мене, продовжуючи істерику:

— Ще й моя машина розбита в друзки, а ви хочете розкопувати могилу на кладовищі посеред ночі?! — якби ми не сиділи в темряві, то бачили б, як Марко увесь почервонів від люті. — Ви повні психи!