Милан Кундера - Вальс на прощання

Франтішек стояв навколішки. Він стискав Ружену в обіймах і цілував її обличчя.

Жінки з’юрмилися довкола нього, а він дивився на них знизу і повторював:

— Це я убив її! Я! Заарештуйте мене!

— Треба щось удіяти! — сказала одна жінка, друга вибігла у коридор і почала гукати. За мить прибігли дві Руженині колеги разом з лікарем у білому халаті.

Тільки тоді Ольга помітила, що вона гола, що юрмиться разом з іншими голими жінками біля молодого парубка, який був їй геть незнайомий, і все те видалося їй раптом кумедним. Та вона знала, що це не завадить їй тлумитися разом з усіма отут і дивитися на смерть, що просто-таки чарувала її.

Лікар узяв безживну Руженину руку, марно шукаючи пульс, а Франтішек знай повторював:

— Це я убив її, я! Викличте поліцію, нехай заарештує мене!

Якуб застав свого друга в кабінеті, той саме повернувся з поліклініки. Він привітав його з учорашньою грою на барабані й перепросив, що не зміг лишитися після концерту.

— Мене це дуже засмутило, — сказав Шкрета. — Ти тут останній день і бозна-де вештаєшся. Нам багато про що треба було побалакати. А ти, певне, був із тією таранькою. Що ж, вдячність — гидке почуття.

— Вдячність? Яка ще вдячність?

— Ти писав мені, що її батько багато зробив для тебе.

Того дня Шкрета нікого не консультував, то гінекологічне крісло було порожнє. Друзі посідали один навпроти одного у фотелях.

— Та ні, — сказав Якуб. — Просто я хотів, щоб ти подбав про неї, то найлегше було сказати, що я чимось зобов’язаний її батькові. А насправді це не так. Тепер, коли я ставлю крапку в усіх тутешніх справах, я можу розповісти тобі й про це. Мене кинули до в’язниці зі згоди її батька. Він послав мене на смерть. За півроку він опинився на шибениці, а мені поталанило, то я вцілів.

— Інакше мовлячи, це донька негідника, — сказав лікар.

Якуб стенув плечима.

— Він вірив у те, що я ворог революції. Усі казали йому так, то він дав переконати себе.

— А чому ти сказав, що це був твій друг?

— А ми й були друзями. І для нього дуже важливо було проголосувати за мій арешт. У такий спосіб він показав, що ставить інтереси революції вище за особисті інтереси. Видавши мене як зрадника революційних ідеалів, він вважав, що пожертвував особистим інтересом задля чогось вищого і пережив це як одну з найбільших подій свого життя.

— Тим-то ти й любиш це бридке дівчисько?

— Вона тут ні до чого. Вона ні в чому не винна.

— Таких невинних ціла купа на світі. А ти обрав саме її, бо вона дочка свого батька.

Якуб стенув плечима, а Шкрета провадив:

— Ти такий самий збоченець, як і її батько. Гадаю, ти теж вважаєш дружбу з цією дівчиною найвищим досягненням у своєму житті. Ти погамував у собі природну ненависть, приборкав природну неприязнь, щоб довести собі, що ти великодушний. Це красиво, але водночас неприродно і геть ні до чого.

— Ні, — сказав Якуб, — це неправда. Нічого не хотів я приборкувати в собі і нітрохи не збирався доводити, що такий великодушний. Мені просто стало шкода її. Від першого разу, коли я її побачив. Вона була ще маленька, коли їх вигнали з дому, потім вона з матір’ю мешкала в якомусь глухому гірському селі, люди навіть забалакати до них боялися. Їй довго не дозволяли навчатися, хоч вона була дуже обдарованою. Це підло — переслідувати дітей через батьків. Ти хочеш, щоб я ненавидів її через батька? Мені стало шкода її. Шкода, тому що батька її стратили, шкода, бо її батько послав на смерть свого друга.

Тієї миті задзеленчав телефон. Шкрета узяв слухавку і вислухав повідомлення. Спохмурнів і сказав:

— У мене зараз робота. Я там справді потрібен? — потім помовчав і озвався: — Гаразд. Добре, я зараз буду.

Він поклав слухавку і вилаявся.

— Якщо тебе гукають, не звертай на мене уваги, адже мені пора вже вирушати, — сказав Якуб, підвівшись із фотеля.

— Ні, не їдь! Ми ще ж не побалакали як слід. Щось нам треба було обговорити сьогодні, правда ж? Мені перебили думку. Щось дуже важливе треба було обговорити. Я від самого ранку думаю про це. Ти не пам’ятаєш, про що нам треба побалакати?

— Ні, — сказав Якуб.

— О Боже, а мені ж треба бігти до купальні…

— Найліпше буде, як ми так і попрощаємося. Посеред розмови, — сказав Якуб і потиснув другові долоню.

Безживне Руженине тіло лежало в кімнатці, де зазвичай спали вночі чергові медики. Там товпилося чимало людей, був уже й інспектор кримінальної поліції, він саме допитував Франтішека й записував його показання.