Милан Кундера - Вальс на прощання

— Це явір.

Ружена піднялася нагору, перестрибуючи через сходинку і намагаючись не озиратися. Грюкнула дверима свого відділення й ввійшла до роздягальні. Убрала на голе тіло білий халат і полегшено зітхнула. Сварка з Франтішеком збурила її, та заразом і якось дивно заспокоїла. Вона відчувала, що вони обидва, і Кліма, й Франтішек, уже далекі й чужі для неї.

Вона вийшла з комірки і ввійшла до зали, де жінки лежали на тапчанах після купання.

Сорокарічна медсестра сиділа за столиком коло дверей.

— Що, дозволили? — неприязно запитала вона.

— Авжеж. Дякую тобі, — сказала Ружена і вже сама простягнула ключ і простирало новій пацієнтці.

Коли її колега вийшла, відчинилися двері й висунулася Франтішекова голова.

— Неправда, що це тільки твоє діло. Це стосується нас обох. Я теж маю право на голос!

— Іди звідси, прошу тебе! — відтяла вона. — Це жіноче відділення, чоловікам сюди не можна! Шуруй, бо випхаю в шию!

Франтішек почервонів, мов буряк, Руженині погрози розлютили його так, що він удерся до зали і з грюкотом зачинив за собою двері.

— Мені начхати, що ти там зробиш! Геть начхати! — заволав він.

— Ану забирайся відціля! — закричала Ружена.

— Я вивів вас обох на чисту воду! Той негідник, сурмач отой! Усе це облуда і шахрайство! Він усе облаштував разом із лікарем, тому що вони грали вчора удвох! Але я все бачу, і не дам убити мою дитину! Я батько, і маю право на голос! Я забороняю вбивати мою дитину!

Франтішек горлав, і жінки, що лежали на тапчанах під ковдрами, з цікавістю попіднімали голови.

Тепер і Ружена розхвилювалася, бо Франтішек репетував, і вона не знала, як його укоськати.

— Це не твоя дитина, — сказала вона. — Ти вигадав це. Вона не від тебе.

— Що? — заревів Франтішек і почав огинати стіл, щоб підійти до Ружени. — Що?! Це не моя дитина? А хто знає це ліпше за мене? Я знаю це, я!

Цієї миті до Ружени підійшла гола мокра жінка, яка допіру вилізла з басейну, щоб та витерла її і вклала на тапчан. Вона аж сахнулася, побачивши за кілька кроків од себе Франтішека, що дивився на неї невидющими від шалу очима.

Для Ружени то була вільна хвилька; вона підійшла до жінки, загорнула її в простирало і попровадила до кушетки.

— Що робить тут цей хлопець? — запитала жінка, глянувши на Франтішека.

— Це шаленець! Він здурів, і я вже не знаю, як його й витурити звідси! — сказала Ружена, загортаючи жінку в теплу ковдру.

Хтось із пацієнток на тапчанах гукнув Франтішекові:

— Послухайте, пане! Вам нема чого тут робити! Ідіть відціля!

— Запевняю вас, мені є що тут робити! — уперто вигукнув Франтішек, не ступивши з місця. Коли Ружена підійшла до нього, він уже був не червоний, а блідий; і вже не кричав, а промовляв тихо і рішуче. — Ось що скажу я тобі. Якщо ти позбудешся дитини, мене теж не буде на цім світі. Якщо ти уб’єш її, то на твоєму сумлінні буде дві смерті.

Ружена глибоко зітхнула і глянула на стіл. Там, біля її сумочки, лежав тюбик із таблетками. Вона витрусила одну на долоню й проковтнула.

А Франтішек уже не кричав, а благально казав:

— Прошу тебе, Ружено. Прошу тебе. Я не можу без тебе жити. Я зведу себе зі світу.

Тієї миті Ружена відчула страшенний біль у животі, і Франтішек побачив, як обличчя її скорчилося від болю, його стало годі впізнати, очі широко розплющилися, та нічого не бачили, тіло скоцюрбилося, склавшись удвоє, руки вчепилися у живіт. Потім він побачив, як вона повалилася додолу.

Ольга бовталася у басейні, аж почула… Що вона почула? Вона й сама того не тямила. У басейні панувало сум’яття. Усі жінки коло неї вилазили з басейну і дивилися у бік сусіднього приміщення, яке наче всмоктувало все довкола. Ольга теж піддалася плину того нестримного тяжіння й бездумно, та переповнена тривожною цікавістю, йшла разом з усіма.

У сусідній залі вона побачила гурт жінок біля дверей. Вона бачила їх іззаду, голі й мокрі, вони повиставляли дули і нахилилися додолу. Навпроти них стояв якийсь молодик.

Інші голі жінки, пхаючись одна поперед одної, підходили до гурту, тож Ольга й собі пропхалася туди і побачила долі нерухому сестру Ружену. Молодик раптом упав навколішки і заходився кричати:

— Це я убив її! Я її убив. Я вбивця!

З жінок стікала вода. Одна нахилилася до Ружени і спробувала помацати пульс. Та це було марно, бо та була мертва і це не викликало вже ні в кого сумніву. Мокрі й голі жіночі тіла нетерпляче товпилися, щоб зблизька побачити смерть, її звичне обличчя.