Милан Кундера - Вальс на прощання

— То це ви дали їй ту пігулку чи ні? — допитувався інспектор.

— Ні!

— То не кажіть, що ви убили її.

— Вона завжди мені казала, що накладе на себе руки, — відказав Франтішек.

— Чому це вона таке казала вам?

— Казала, що зведе себе зі світу, якщо я й далі псуватиму їй життя. Казала, що не хоче дитини. Що ліпше уб’є себе, ніж пустить її на світ!

До кімнати увійшов Шкрета. Він дружньо привітався з інспектором і підійшов до небіжчиці; потім підняв повіку, щоб подивитися на колір ока.

— Пане лікарю, ви тут головний, — сказав інспектор.

— Авжеж.

— Як ви гадаєте, вона могла скористатися отрутою, що зазвичай застосовується у вашій практиці?

Шкрета знову обернувся до Ружени і попросив пояснити обставини її смерті. Потім сказав:

— Це не схоже на медикаменти чи речовини, які вона могла здобути у наших кабінетах. Це якийсь алкалоїд. Який саме, покаже розтин.

— А як могла вона його роздобути?

— Алкалоїди зазвичай мають рослинне походження. Мені важко сказати, де вона його доп’яла.

— Що ж, поки що все це велика загадка, — сказав інспектор. — Зокрема, й мотив. Ось цей юнак щойно сказав мені, що вона була вагітна і хотіла зробити аборт.

— Це той негідник змусив її! — вигукнув Франтішек.

— Хто? — запитав інспектор.

— Сурмач. Він хотів одбити її в мене і змусити до аборту, щоб убити мою дитину! Я стежив за ними! Він був з нею на комісії.

— Я можу підтвердити це, — сказав Шкрета. — Сьогодні вранці ми розглядали прохання цієї медсестри про аборт.

— Той сурмач був при тім? — запитав інспектор.

— Авжеж, — сказав Шкрета. — Ружена вказала, що він батько її дитини.

— Брехня! Це моя дитина! — вигукнув Франтішек.

— У цьому ніхто не сумнівається, — сказав Шкрета, — однак Ружена заявила батьком одруженого чоловіка, щоб комісія дозволила перервати її вагітність.

— То ви знали, що це брехня! — крикнув Франтішек Шкреті.

— Згідно з законом, ми повинні вірити заяві жінки. Якщо Ружена сказала нам, що завагітніла від пана Кліми і він підтвердив її слова, жоден з нас не мав права стверджувати протилежне.

— Але ж ви не вірили, що батько — пан Кліма? — запитав інспектор.

— Ні.

— І на чому базується ваша певність?

— Пан Кліма приїздив у наше містечко лише двічі й пробув тут дуже недовго. Навряд чи поміж ним і медсестрою міг виникнути статевий зв’язок. Наш курорт дуже невеликий, і я обов’язково дізнався б про це. Отож, згідно з усякою ймовірністю, батьківство пана Кліми було тільки камуфляжем, до якого вмовила вдатися його Ружена, щоб комісія дозволила їй зробити аборт. Адже цей юнак, звісно ж, був би проти.

Та Франтішек не чув, що казав Шкрета. Він стояв і нічого не бачив перед собою. Чув тільки Руженині слова: «Ти доведеш мене до самогубства, ти таки вкоротиш мені віку», — і знав, що він був причиною її смерті, проте не розумів чому, тож усе здавалося йому незрозумілим. Він стояв тут, наче дикун перед дивом, наче бачить щось надприродне, і був сліпий і глухий, бо розумом не міг осягнути того незбагненного, що спіткало його. (Сердешний мій Франтішеку, всеньке своє життя ти збудеш, так нічого і не зрозумівши, крім того, що твоє кохання убило жінку, яку ти кохав, і цю певність ти понесеш, немов потаємну познаку жаху, блукатимеш немов лепруватий, що несе коханим істотам незбагненні нещастя, усеньке своє життя пройдеш, наче вісник лиха.)

Він був блідий, він стояв, мов укопаний, і не бачив, як до кімнати ввійшов іще один схвильований чоловік; підійшов до небіжчиці, довго дивився на неї, а потім погладив її волосся.

Шкрета прошепотів:

— Самогубство. Отрута.

Новий гість рвучко звів голову.

— Самогубство? Присягаюся вам, ця дівчина не звела себе зі світу. І якщо вона проковтнула отруту, то це було вбивство.

Інспектор здивовано глянув на чоловіка, що допіру ввійшов. То був Бертлеф, і очі його аж яріли від гніву.

Якуб увімкнув запалювання, й авто рушило. Він поминув останні будинки курортного містечка й опинився на привіллі. Знав, що до кордону їхати годин чотири, і не хотів поспішати. Думка про те, що востаннє в житті їде він цим шляхом, робила цей краєвид любим його серцю і незвичайним. Йому видавалося, що він нічого тут не впізнає, що все тут не таке, як йому видавалося раніше, і він шкодував, що не зможе побути тут довше.

Та відразу ж він подумав, що відкладати від’їзд хоч на день, хоч на кілька років не варто, не змінить воно нічого в тому, що змушує його страждати; не пізнає він глибше цього краєвиду, ніж пізнав сьогодні. Він повинен змиритися з тим, що покине його, так і не пізнавши як слід, не вичерпавши до краю його чар, що покине його і як боржник, і водночас як кредитор.