Милан Кундера - Вальс на прощання

Аж прийшов Шкрета. Кліма кинувся до нього, почав прощатися й дякувати за пречудову гру на барабанах.

— Хороший був концерт, — сказав Шкрета. — Ви чудово грали. Ото б іще раз повторити таке! Треба подумати про те, щоб організувати такі концерти на інших курортах.

— Авжеж, охоче, я був би радий грати з вами! — палко сказав сурмач і додав: — Хочу попросити вас трохи наглянути за Руженою. Боюся, щоб їй щось не спливло у голову. Жінки такі непередбачувані.

— Нічого вже їй не спливе, не бійтеся, — сказав Шкрета. — Ружена мертва.

Кліма спершу нічого не втямив, і Шкрета пояснив, що сталося. Потім сказав:

— Це самогубство, але якесь дуже загадкове. Декому може видатися дивним, що вона звела себе зі світу за годину по тому, як постала разом з вами перед комісією. Ні, ні, ні, не бійтеся, — докинув він і взяв сурмача за руку, побачивши, що той увесь побілів. — На щастя для вас, у Ружени був полюбовник, один молодий механік, який певен, що то його дитина. Заявив, що поміж вами і медсестрою не було нічого, і вона просто умовила вас побути батьком дитини, тому що комісія не дає дозволу на аборт, якщо батько й мати одинаки. Отож тримайтеся цієї версії, якщо вас допитуватимуть. Ви геть знервовані, бачу, і мені шкода вас. Перепочиньте, адже попереду у вас чимало концертів.

Клімі й мову відняло. Він знай уклонявся Шкреті й весь час тиснув йому долоню. У готелі на нього чекала Каміла. Кліма мовчки обняв її й поцілував у щоку. Цілував кожну рисочку її обличчя, потім опустився навколішки й обцілував її сукню аж до колін.

— Що з тобою?

— Нічого, я такий щасливий, що ти в мене є. Такий щасливий, що ти є на світі.

Вони поскладали речі у дорожні валізи і вийшли до авто. Кліма сказав, що зморився, й попросив її сісти за кермо.

Їхали вони мовчки. Кліма був геть знесилений, та відчував величезне полегшення. Трохи стурбований від думки, що його можуть допитувати. Тоді Каміла може щось запідозрити. Та він повторював собі те, що сказав йому Шкрета. Якщо його допитуватимуть, він гратиме невинну роль (досить звичну в цій країні) галантного чоловіка, який погодився бути батьком, щоб виручити сердешну дівчину. Ніхто не зможе йому нічого закинути, навіть Каміла, якщо випадково дізнається про все.

Він глянув на неї. Її врода наповнювала тісний салон, наче міцні парфуми. Він подумав собі, що відтепер усеньке життя хоче дихати тільки цими парфумами. Потім він почув далеку тиху мелодію своєї сурми і пообіцяв собі грати цю мелодію все своє життя тільки задля втіхи цієї жінки, єдиної й найдорожчої.

Щоразу, коли була за кермом, Каміла почувалася дужчою й незалежнішою. Та цього разу не лише кермо додавало їй певності, а й слова того незнайомця, якого зустріла вона в коридорі «Річмонда». Вона ніяк не могла їх забути. Не могла забути і його обличчя, такого мужнього, не те що гладеньке лице її чоловіка. Каміла подумала собі, що ще ніколи не зазнала чоловіка, який був би гідний цього звання.

Вона зиркала скоса на зморене сурмачеве лице, яким вряди-годи блукала незрозуміла усмішка щастя, тоді як його рука з любов’ю гладила її плече.

Та надмірна ніжність не приносила їй задоволення і не розчулювала. Пояснити її було неможливо, тож це ще раз підтверджувало, що в сурмача були свої таємниці, своє життя, яке він приховував од неї і в якому їй не було місця. Але тепер це не завдавало їй болю, а залишало байдужою.

Що казав їй той чоловік? Що він виїжджає назавжди. Тихий і тривалий смуток огорнув її серце. Не лише за цим чоловіком, а й за втраченими можливостями. Їй шкода було тих нагод, які вона проґавила і випустила з рук, яких уникала і навіть тих, які їй не траплялися. Той чоловік сказав, що прожив життя, мов сліпий, навіть не підозрюючи, що на світі існує краса. Вона розуміла його. Адже так само було в неї. Вона теж прожила, мов сліпа. Бачила тільки одну людину, яку висвітив їй гострий промінь ревнощів. А що сталося б, якби той промінь раптом згас? V розсіяному денному світлі виникли б постаті інших чоловіків, і чоловік, якого вона вважала єдиним на світі, став би просто одним із багатьох.

Вона тримала кермо, почувалася гарною й певною себе і думала: що пов’язувало її з Клімою — кохання чи, може, страх утратити його? І якщо цей страх був спершу тривожною формою кохання, то чи не вивітрилося з часом із нього й самісіньке кохання, стомившись і вичерпавшись? І що залишиться, якщо вивітриться і цей страх?

Сурмач сидів біля неї й загадково всміхався.