Милан Кундера - Вальс на прощання

— Мені приємно, що ви змирилися, — сказав Шкрета. — Принаймні одне може хоч якось утішити нас. Хоч яка була смерть Ружени, її остання ніч була чудова.

— Погляньте на місяць, — сказав Бертлеф. — Він такий самий, як і вчора, і кімнату цю перетворює на сад. Якихось двадцять чотири години тому Ружена була феєю в цьому саду.

— А правосуддя не повинне так нас цікавити, — сказав Шкрета. — Правосуддя — це не людське діло. Існує правосуддя сліпих і жорстоких законів, і, може, існує ще й найвище правосуддя, та його мені годі збагнути, тож у мене завжди було таке враження, наче я живу поза межами правосуддя.

— Як це? — запитала Ольга.

— Правосуддя мене не стосується, — сказав Шкрета. — Це те, що поза мною й наді мною. Принаймні це щось нелюдське. Я ніколи не співпрацював із цією огидною потугою.

— Ви хочете сказати, — запитала Ольга, — що взагалі не визнаєте загальноприйнятих цінностей?

— Цінності, які я визнаю, не мають нічого спільного з правосуддям.

— Наприклад? — запитала Ольга.

— Наприклад, дружба, — тихо відказав Шкрета.

Усі замовкли, й інспектор підвівся, щоб попрощатися. І тоді Ользі спливла в голову одна згадка.

— Якого кольору були пігулки, що їх вживала Ружена?

— Блідо-блакитні, — сказав інспектор і зацікавлено глянув на неї. — Чому ви запитали про це?

Ольга злякалася, щоб він не вгадав її думок, і хутко позадкувала.

— Я бачила в неї цей тюбик із таблетками. І оце подумала, чи це той…

Інспектор не вгадав, що вона там думає, він був зморений і побажав усім доброї ночі.

Коли він вийшов, Бертлеф сказав лікареві:

— Наші дружини мають ось-ось прибути. Може, підемо їх зустрічати?

— Авжеж. Сьогодні вам треба зажити подвійну дозу ліків, — турботливо сказав лікар, і Бертлеф подався до маленької кімнатки поруч.

— Ви колись дали отруту Якубові, — сказала Ольга. — Таку блідо-блакитну пігулку. Він завжди носив її з собою. Я знаю.

— Не кажіть дурниць. Я ніколи йому нічого такого не давав! — розгнівано відтяв Шкрета.

Потім із кімнатки вийшов Бертлеф у краватці, й Ольга попрощалася з обома чоловіками.

Бертлеф і Шкрета прямували до вокзалу тополиною алеєю.

— Погляньте на цей місяць, — сказав Бертлеф. — Ох, пане лікарю, учорашній вечір і ніч були прекрасні.

— Я вірю вам, але бережіться. Ті порухи, що неодмінно супроводжують таку гарну ніч, становлять для вас велику загрозу.

Бертлеф нічого на те не сказав, його обличчя випромінювало гордовите щастя.

— Мені здається, ви у чудовому гуморі, — сказав лікар.

— Ви не помиляєтеся. Якщо завдяки мені остання ніч її життя була прекрасна, то я щасливий.

— Знаєте, — сказав раптом Шкрета, — у мене є до вас одне чудернацьке прохання, яке я не зважувався висловити. Та сьогодні такий винятковий день, що я таки зможу набратися сміливості…

— То кажіть, пане лікарю!

— Я хотів би, щоб ви усиновили мене.

Бертлеф приголомшено зупинився, і Шкрета почав викладати йому причини того прохання.

— Я все зроблю для вас, пане лікарю! — сказав Бертлеф. — Боюся тільки, щоб моя дружина не вважала це безглуздям. Бо вийде так, що вона на п’ятнадцять років буде молодша од свого сина. А в правовому аспекті як із цим?

— Ніде не написано, що пасинок повинен бути молодший од своїх батьків. Адже це не кровний син, а прийомний.

— Ви певні цього?

— Я консультувався з правниками, — з ніяковою скромністю відказав Шкрета.

— Знаєте, це химерна ідея, і я трохи здивований, — сказав Бертлеф, — та сьогодні я в такому захваті, що хотів би завдавати втіхи всьому світові. Якщо це принесе вам щастя… сину мій…

І вони обнялися посеред вулиці.

Ольга лежала на ліжку (радіо в сусідній кімнаті мовчало), і їй було цілком зрозуміло, що Якуб убив Ружену і що про це ніхто не знає, крім неї й Шкрети. Звісно ж, вона ніколи не дізнається, чому він це зробив. По спині їй аж дрижаки побігли від жаху, та згодом (як ми знаємо, вона вміла пильно спостерігати за собою) вона з подивом побачила, що то були дрижаки захвату, а той жах був сповнений гордості.

Напередодні вона кохалася з Якубом саме тоді, коли він був у полоні страшних думок, і вона вбирала його в себе всього разом із тими думками.

І як це так сталося, що мені не гидко? — думала вона собі. — І як це я не йду (та й не піду ніколи), щоб заявити на нього? Невже і я живу за межами правосуддя?

Та що довше допитувалася вона в себе отак, то дужче зростала в ній ота чудернацька, щаслива гордість, вона почувалася як дівчина, яку ґвалтують, а вона раптом відчуває, як її вмить охоплює несамовита втіха, до того ж тим навальніша, чим дужче вона опиралася їй…