Милан Кундера - Вальс на прощання

— А ви залиштеся, — сказала Клімі одна з тих опасистих паній.

Ружена вийшла, і та провадила:

— Уривання вагітності — не така проста операція, як ви собі гадаєте. Вона супроводжується великою втратою крові. Через вашу безвідповідальність ця дівчина втратить багато крові, тож буде справедливо, якщо ви відшкодуєте цю втрату вашою кров’ю, — панія підсунула до Кліми бланк і звеліла: — Підпишіть отут.

Кліма слухняно поставив підпис, не тямлячи себе від збентеження.

— Це заява про добровільний вступ до асоціації донорів крові. Зайдіть до сусіднього кабінету, медсестра візьме у вас кров.

Ружена пройшла почекальню з опущеними очима і побачила Франтішека лише тоді, коли він підійшов до неї в коридорі.

— Де ти була?

Вона злякалася його розгніваного тону і пришвидшила ходу.

— Я питаю, де ти була.

— Не твоє діло.

— Я знаю, де ти була.

— То не питай.

Вони спускалися східцями, Ружена поспішала, щоб утекти від Франтішека і від тієї розмови.

— То була абортна комісія, — сказав Франтішек.

Ружена мовчала. Вони вийшли з будинку.

— То була абортна комісія. Я знаю. І ти хочеш зробити аборт.

— Я зроблю, що захочу.

— Ти не робитимеш, що тобі захочеться. Це стосується і мене.

Ружена пришвидшила ходу, тепер вона майже бігла. Франтішек біг за нею. Коли вони підійшли до дверей курортного закладу, вона сказала:

— Не йди за мною. Я на роботі. Ти не маєш права заважати мені.

Франтішек аж не тямився.

— Годі вже командувати мною!

— Ти не маєш права!

— Це ти не маєш права!

Ружена ввійшла досередини, Франтішек за нею.

Якуб радів, що все скінчилося і тепер залишається тільки одне: попрощатися зі Шкретою. Він помалу простував парком од купальні до дому імені Карла Маркса.

Здаля назустріч йому парковою алеєю йшла вихователька дитсадка з дітлахами. Вихователька тримала в руці кінець довгого червоного шнура, за який трималися всі діти, що простували за нею одне за одним. Дітлахи ішли поволеньки, а вихователька показувала їм кущі та дерева і казала, як вони звуться. Якуб зупинився, бо на ботаніці він геть не знався і давно забув, що клен зветься клен, а граб називається граб.

Вихователька показала на пожовкле крислате дерево.

— Це липа.

Якуб глянув на дітлахів. Усі вони були у блакитних пальтечках і червоних беретиках, наче маленькі братики. Він дивився на їхні обличчя і думав, що вони скидаються одне на одного, причому не вбранням, а радше фізіономіями. Зазначив подумки, що семеро поміж ними мають довгі носи і широкі роти. Вони були схожі на Шкрету.

Йому згадався носатий хлопчик з лісової корчми. Невже Шкретина євгенічна мрія не фантазія, а таки дійсність? Невже в цім краю й справді народжуються діти великого татка Шкрети?

Якубові видалося це кумедним. Усі діти схожі одне на одне, бо всі діти на світі подібні.

Та все ж таки він не міг позбутися думки: а що як Шкрета і справді втілив свій чудернацький задум?

Та й чом би чудернацьким задумам не втілюватися у життя?

— А це що, дітки?

— Береза, — відказав малий Шкрета; авжеж, то був викапаний Шкрета; у нього був не лише довгий ніс, а він ще й носив окулярики і гугнявив, що робило мову Якубового друга зворушливо кумедною.

— Молодець, Ольдржиху! — сказала вихователька.

Якуб подумав собі: за десять чи двадцять років у цій країні будуть тисячі Шкрет. І його знову охопило дивне відчуття, наче він прожив у себе на батьківщині, не знаючи, що у ній коїться. Жив тут, сказати б, у центрі подій. Переймався кожною актуальною подією. Втручався в політику, мало не втратив життя через неї, й навіть коли вже опинився на узбіччі, політика все одно була його клопотом. Вірив, що завжди тримав руку на пульсі країни, чув серце, що калатає в її грудях. Але що чув він насправді? Серце? Чи цокання старого будильника, що відмірював облудний час? А може, всі його політичні битви були не що інше як блукаючі вогні, які відвертали його від того, що було справді важливе?

Вихователька провадила дітлахів парковою алеєю, а Якуб відчував, як його чимраз дужче охоплює образ прегарної жінки. Спогад про ту красу знову і знову породжував у нім невідступне запитання: а що як він прожив у зовсім іншому світі, ніж уявляв собі? Що як бачив усе навиворіт? Що як врода важить більше, ніж істина, що як Бертлефові справді приніс жоржину янгол?

Він почув, як вихователька запитала:

— А це що таке?

І малий Шкрета відказав: