Милан Кундера - Жарт

Він не погодився. Оті нові пісні якраз і різали його слух. Ох і нікчемні підробки! Ох і фальшивки!

І досі мені гірко згадувати про це. Хто пророкував, що з нами буде, як із Лотовою жінкою, якщо ми й далі дивитимемося назад? Хто казав, що з народної музики постане новий стиль епохи? І хто закликав нас дати поштовх народній музиці, щоб вона пішла в ногу з історією нашої доби?

Усе це була утопія, відтяв Людвік.

Як це — утопія? Ось ці пісні! Вони існують!

Він зареготав. Авжеж, ваш ансамбль їх співає. Та покажи мені бодай одну людину поза ансамблем, яка співала б їх! Знайди бодай одного дядька, який задля втіхи наспівував би ваші ритурнелі, що вихваляють кооперативи! Він скривився б, як від кислиці, такі вони фальшиві! Ваш пропагандистський текст стирчить із цієї псевдонародної музики, наче кепсько пришитий комір! Псевдоморавська пісня про Фучика! Такий виклик здоровому глузду! Празький журналіст! Що в нього спільного з Моравією?

Фучик, заперечив я, належить усім, і ми маємо право співати про нього по-своєму.

По-своєму, кажеш? Ви співаєте в стилі агітпропу, а не по-своєму! Згадай-но слова! Та й чому ця пісня про Фучика? Хіба тільки він брав участь у русі Опору? Хіба нікого більше не катували?

Таж він усе-таки найвідоміший!

А певно! Пропагандистський апарат пильно стежить за порядком у галереї великих мерців. Поміж героями має бути головний герой.

До чого цей сарказм? Хіба кожна епоха не має своїх символів?

Та воно так, але цікаво було б знати, кого обирають за символ! У підпіллі були тисячі мужніх людей, а їх забули. І найчастіше це були непересічні люди. Політики, письменники, учені, актори. З них не зробили символів. Їхні фото не прикрашають стіни секретаріатів чи шкіл. А за ними стоїть велике творіння. Але це творіння незручне. Його важко впорядкувати, підчистити, обрізати. Це творіння не вписується у пропагандистську галерею героїв.

Ніхто з них не написав «Репораж з-під шибениці»!

Так отож! Що робити з героєм, котрий мовчить? Котрий не використав останніх хвилин свого життя задля того, щоб улаштувати виставу, повчальний урок? А ось Фучик, хоч доти він і не створив у своєму житті нічого видатного, головним своїм завданням вважав розповісти світові про те, що він думав, почував, чим він жив, що він сповіщав і радив людству. Все це він записував на крихітних клаптиках паперу і ризикував життям інших людей, котрі виносили це з в’язниці й ховали в надійному місці. Такої великої ваги надавав він своїм думкам і враженням! Так високо цінував сам себе!

Цього я вже не міг витерпіти. Виходить, Фучик був просто зарозумілим себелюбцем?

Та Людвік уже був наче кінь, що гнав учвал. Ні, спонукало його до цього не себелюбство. Слабкість його спонукала. Бути сміливим в ув’язненні, без свідків, без людської підтримки і похвали, наодинці з собою — все це потребує і великої гордості, й неабиякої сили. Фучикові потрібна була підтримка публіки. На самоті у своїй камері він вигадав принаймні уявну публіку. Йому кортіло, щоб на нього дивилися! Підбадьорювали його оплесками! Бодай уявними, якщо вже не було реальних! Кортіло вчинити зі своєї камери сцену, щоб показувати себе на ній, щоб його бачили, і в такий спосіб пом’якшити свою долю.

Я міг погодитися з Людвіковою пригніченістю, з його скрухою. Але ця лють, це його жовчне висміювання заскочили мене. Що недоброго вчинив йому той закатований Фучик? Ціну людини я вбачаю в її вірності. Знаю, Людвіка несправедливо покарали. То це ще гірше! Зрозуміло, чому змінилися його погляди. Невже можна поставити з ніг на голову все своє ставлення до життя тільки тому, що тебе скривдили?

Усе я сказав йому просто у вічі. А потім сталося те, чого я не чекав. Людвік не відповів мені. Так наче той напад люті раптом погас у ньому. Допитливо глянув на мене і тихо, спокійно попросив не гніватися на нього. Він міг і помилитися. Промовив він це таким чужим, таким байдужим голосом, аж стало зрозуміло, що він нещирий. А я не хотів, щоб наша розмова завершувалася нещирістю. Хоч як гірко мені було, я не ухилявся від мого первинного наміру. Мені хотілося порозумітися з Людвіком і відновити нашу дружбу. Ми не на жарт зчепилися, та я сподівався, що наприкінці нашої довгої суперечки все-таки залишиться невеличкий клаптик з тієї території, де так добре було нам колись і де ми зможемо знову бути разом. Проте мої намагання продовжити розмову зійшли нанівець. Людвік почав перепрошувати: він знову піддався своїй звичці усе перебільшувати. І врешті попросив забути про все, що він тут казав.