Милан Кундера - Жарт

Забути? А навіщо забувати таку серйозну розмову? Чи не ліпше було б продовжити її? Аж наступного дня я здогадався, що мав на увазі Людвік. Переночував він у нашому домі й уранці поснідав. Потім ми ще з пів години розмовляли. Він розповів, як нелегко було домогтися дозволу закінчити два останні курси на факультеті. І яким довічним тавром стало для нього виключення з партії. Його скрізь зустрічали з недовірою. Мабуть, лише завдяки кільком друзям, яких він знав ще до виключення з партії, він зумів знову сісти на студентську лаву. Потім згадав і кількох знайомих, що їхнє становище було подібне до його ситуації. Сказав, що за ними стежать, записують усе, що вони кажуть. Розпитують їхніх друзів і приятелів, тож будь-яке занадто прискіпливе чи навмисно лихе свідчення може коштувати їм ще кількох років прикрощів. Потім знову заговорив про якісь дрібниці, аж на прощання сказав, що радий був мене бачити. І знову благально попросив не думати про те, що почув я від нього напередодні.

Зв’язок цього прохання з натяками на той досвід, якого зазнали його друзі, був аж занадто ясний. Він приголомшив мене. Людвік урвав нашу розмову, тому що боявся! Боявся, що про нашу суперечку хтось дізнається! Боявся, що хтось викаже про неї! Мене боявся! Це було страшно. І, вже вкотре, цілком несподівано. Прірва поміж нами була набагато глибша, ніж мені здавалося, так глибока, що не дозволила нам навіть скінчити розмову.

Власта вже спить, бідолашка. Вряди-годи легенько хропе. Усе в нашому домі поснуло. А я лежу, такий великий, кремезний і дужий, і думаю про своє безсилля. І цього разу в мене теж було це жорстоке відчуття. Колись я вірив, що все в моїх руках. Ми з Людвіком ніколи не сварилися. Трохи доброї волі — й що завадило б нам знову стати ближчими?

Аж стало зрозуміло, що це від мене не залежить. Ні наш розрив, ні наше зближення не залежать від мене. Тож я полишив усе це часові. А час минав. Дев’ять років спливло від нашої останньої зустрічі. Людвік скінчив навчання і здобув пречудову посаду наукового співробітника у тій царині, що його цікавила. Я здалеку стежу за його долею. Стежу за нею з любов’ю. Ніколи не зможу вважати Людвіка ворогом або чужою людиною. Це мій друг, тільки ніби зачаклований. Наче в оберненій версії казки, де наречена принца обернулася жабою чи гадюкою. У казках усе завжди рятує терпляча принцова вірність.

Але в мене час не може збудити мого друга від злих чарів. За ці роки він декілька разів приїздив до нашого міста. Та жодного разу не зупинявся в мене. Сьогодні я зустрів його, але він відвернувся. Клятий Людвік.

Усе почалося після того, як ми востаннє зустрілися й поговорили. З року в рік відчуваю, як довкола мене ширшає пустеля, а в моєму серці народжується тривога. Дедалі дужчає втома, дедалі меншає радості й успіху. Колись ансамбль щороку їздив на гастролі за кордон, потім запрошень поменшало, а тепер нас майже і не запрошують. Ми весь час працюємо, подвоюємо зусилля, та довкола нас запанувала тиша. Я лишився в порожній залі. Мені здається, наче це Людвік так зробив, щоб я був самотній. Адже не вороги, а друзі рокують на самотність.

Відтоді я взяв за звичку дедалі частіше ходити отим польовим прослідком, де обабіч видніють вузенькі стьожки ланів. Отим шляхом у полях, де на схилі росте самотній кущ шипшини. Там знаходжу я останніх вірних мені людей. Там дезертир із його ватагою. Там мандрівний музика. А далі, за видноколом, дерев’яна хатка, і в ній Власта — вбога наймичка.

Дезертир прозиває мене своїм королем і каже, що, як треба буде, я можу коли завгодно сховатися під його захистом. Варто тільки мені прийти до того куща. Він завжди поспішить до мене.

Так просто було б знайти супокій у світі образів! Тільки ж я весь час намагався жити у двох світах одразу, не кидаючи ні того, ні того. Не маю я права покинути реальний світ, хоч і втрачаю тут усе. Може, врешті-решт досить буде, щоб мені пощастило вчинити оте єдине. Останнє:

Передати моє життя як чітке і зрозуміле послання єдиному на світі індивідові, котрий збагне його і понесе далі. Доти я не матиму права податися з дезертиром до Дунаю.

Цей єдиний чоловік, про якого я думаю, моя остання надія після стількох поразок, той, що від нього відокремлює мене стіна, — він спить. Післязавтра він сяде на коня. Обличчя його затулять. Його назвуть королем. Іди до мене, синку. Я засинаю. Вони назвуть тебе моїм ім’ям. Я спатиму. Уві сні я хочу побачити тебе на коні.