Милан Кундера - Жарт

Потім двері за нами зачинилися. Ми лишилися самі. Власті було двадцять років, мені трохи більше. Та я думав собі, що вона переступила допіру цей поріг і від цієї магічної хвилі чар почне спадати з неї, мов листя з дерева. Я вже бачив у ній те осіннє опадання. Опадання, що допіру настало. Думав, що вона була тільки квітом і від цієї миті в ній уже присутній майбутній плід. Відчував я все це у невблаганному порядку, з яким я зіллявся і з яким погодився. Думав про Владимира, якого ще не знав і якого навіть угадати не міг. І все ж таки я думав про нього і крізь нього бачив удалині його нащадків. Потім ми з Властою вклалися до ліжка, і мені здалося, ніби нас узяла в свої ніжні обійми вся мудрість людського роду.

Що утнув мені Людвік у день мого весілля? Та, сказати б, нічого. Чужий був якийсь, губи наче змерзли. Коли пополудні почалися танці, хлопці запропонували йому взяти кларнет.

Хотіли, щоб він пограв із ними. Він відмовився. Трохи згодом утік. На щастя, я був напідпитку, то не звернув уваги. Проте наступного дня зазначив собі, що його зникнення було наче темна плямка на тій днині. Алкоголь, що розпливався в мені, збільшив її до чималеньких розмірів. А Власта — ще дужче, ніж алкоголь. Вона ніколи не любила Людвіка.

Коли я сказав, що він буде моїм свідком, вона, здається, була не в захваті. Аж настільки, що наступного дня нагадала мені, як він ото поводився. Завжди такий невдоволений, наче всі набридли! І пихатий.

Того ж таки вечора Людвік завітав до нас у гості. Приніс подаруночок для Власти і перепросив. Сказав, що вчора було йому невесело. Розповів про те, що його спіткало. Витурили його з партії і з навчання. І тепер хтозна, що з ним станеться.

Я вухам своїм не вірив і не знав, що і сказати. Втім, Людвік і не хотів, щоб його жаліли, то звернув розмову на інше. Через два тижні наш ансамбль мав вирушати на тривалі гастролі за кордон. Ми, провінціали, аж не тямилися від радощів. Людвік почав розпитувати мене про ту мандрівку. Я відразу згадав, що він змалку мріяв податися за кордон, а тепер уже ніколи не зможе зробити цього. Людей, які політично скомпрометували себе, за кордон ніхто не випускав. Я добре розумів, що моє і його становище тепер значно відрізняються. Отож я не міг з радістю говорити про наші гастролі, щоб не стала ще очевиднішою та прірва, що лежала поміж нашими долями. Мені хотілося затопити пітьмою ту прірву, і я боявся будь-якого слова, що могло б кинути на неї світло. Але не знаходив жодного, яке не осявало б її. Найменша фраза, що бодай якось торкалася нашого життя, засвідчувала, що ми далекі один від одного. Що наші шляхи, наші будучини ідуть урізнобіч. Що нас несе у протилежні напрямки. Тим-то я й намагався говорити про несуттєві речі. Але так було навіть гірше. Навмисна незначущість балачки була очевидна, і розмова ставала нестерпною.

Людвік попрощався й підвівся. Потім він самохіть улаштувався працювати подалі від нашого міста, а я повіз наш ансамбль за кордон. Відтоді я не бачив Людвіка кілька років. Один чи два рази написав йому, коли він був у війську, в Остраві. І щоразу на душі в мене залишалося те саме невдоволення, що й після нашої останньої розмови. Не міг я осмислити як слід Людвікового падіння. Мені було соромно за мій успіх. Нестерпно було з вершини того успіху надсилати йому підбадьорливі слова чи співчувати йому. Я намагався вдавати, ніби між нами нічого не змінилося. У листах розповідав йому, що ми робили, що нового в ансамблі, як з’явився в нас новий цимбаліст. Оцей мій світ змальовував я йому так, наче він був спільний для нас обох.

Потім якось таткові надійшла звістка про смерть Людвікової матері. Ніхто з нас не знав, що вона нездужала. Коли з мого обрію зник Людвік, пропала і вона. Тримав я в руці траурне сповіщення з чорною крайкою й думав собі, що був байдужий до людей, які за своєю незначущістю опинилися на узбіччі мого життя. Мого успішного життя. Я почувався винним. І тоді помітив те, що геть збурило мене. Під тим повідомленням за всю родину підписалося подружжя Коутецьких. Про Людвіка і згадки не було.

Настав день похорону. Вже зранку мене охопив страх від гаданої зустрічі з Людвіком. Але його там не було. За труною йшло лише декілька душ. Я запитав Коутецьких, де Людвік. Вони звели плечима і сказали, що не знають. Невеличка процесія й катафалк зупинилися біля пишного гробівця з тяжким мармуровим віком і білою статуєю янгола.