Милан Кундера - Жарт

Оскільки в підприємця і його рідні конфіскували майже всі їхні статки, вони жили на дуже скромні заощадження. Лишився в них тільки цей препишний родинний гробівець із янголом. Я знав це, але не міг уторопати, чому домовину заносять саме у нього.

Згодом дізнався, що Людвік за тієї пори перебував у в’язниці. У нашому місті про це знала тільки його мати. Коли вона померла, Коутецькі заволоділи тілом нелюбої невістки. Отоді вони й дістали змогу помститися невдячному небожеві. Украли в нього матір. Вони запроторили її під мармурову брилу з янголом нагорі. Не раз мені потім увижався той кучерявий янгол із гіллячкою в руці. Він витав над життям мого пограбованого друга, у якого вкрали навіть тіла його мертвих батьків. Янгол-грабіжник.

Власта не любить екстравагантності. Тішитися нічною прохолодою на ослоні в саду — це для неї екстравагантність. Ось я почув вимогливий стукіт у шибку. У вікні видніла тінь суворої жіночої постаті у нічній сорочці. Я послухався. Не можу я опиратися слабшим за себе. На зріст я метр дев’яносто й одною рукою можу підняти лантух вагою сто кілограмів, то ще не зустрічав у житті людини, якій міг би опиратися.

Отож пішов я до хати і вклався поруч із Властою. Сказав задля годиться, що сьогодні здибав Людвіка. «Та й що?» — з удаваною байдужністю відказала вона. Ні, таки не любить вона його. Навіть зараз духу його терпіти не може. Хоч, зрештою, нема чого нарікати їй на нього. Від часу нашого весілля бачила вона Людвіка тільки раз. У п’ятдесят шостому. Тоді я вже не міг приховати від нього, яка прірва лежала поміж нами.

Людвік мав уже за плечима службу в армії, ув’язнення і кілька років праці в копальні. Хотів відновитися на навчанні в Празі, тож з’явився в нашому місті, щоб уладнати якісь формальності в поліції. Коли я подумав про те, що побачу його, мені стало не по собі. Та чоловік, якого я побачив, не скидався на зламаного життям хирляка. Навпаки, той Людвік геть відрізнявся від хлопчини, якого я колись знав. У ньому відчувалася якась запеклість, твердість і, може, навіть спокій. Нічого з того, що могло б викликати жалість. Мені здалося, ніби ми завиграшки переступимо прірву, яка мене лякала. Щоб відновити втрачену приязнь, я привів його на репетицію нашого оркестру. Вважав, що він завжди був і його оркестром теж. Дарма, що і цимбаліст був інший, і другий скрипаль, та, зрештою, навіть кларнетист інший був, тільки я зі старої гвардії.

Людвік узяв стілець і сів коло цимбаліста. Спершу ми грали наші улюблені пісні, ще з ліцею. Потім нові, записані в глухих підгірських селах. Далі ті, що ними пишалися ми найдужче. Ні, не автентичні традиційні пісні, а ті, що їх склали ми самі на кшталт народних пісень. Співали ми про неозорі кооперативні лани або ж про бідняків, що стали сьогодні господарями у своїй країні, або ж про тракториста, який у кооперативі й радіє від щастя. Музика тих пісень скидалася на справжні народні мелодії, і слова їхні були актуальніші, ніж газетні передовиці. Аж дісталися ми в тих співах до балади про Фучика, героя, котрого закатували німаки під час окупації.

Людвік сидів на стільці й стежив за паличками цимбаліста. Вряди-годи наливав собі вина. Я поглядав на нього поверх моєї скрипки. Він був замислений і жодного разу не глянув на мене.

Одна по одній до зали заходили дружини. Це означало, що репетиція добігає вже краю. Я запропонував Людвікові піти до мене додому. Власта подала нам вечерю й, лишивши нас самих, уклалася спати. Людвік говорив про якісь несуттєві речі. Та я відчував, що він не був би такий балакучий, якби міг не казати про те, про що хотів казати я. Але як не розмовляти з найліпшим другом про те, що було найдорожче для нас обох? Тож я урвав його балаканину. Що ти скажеш про наші пісні? Людвік відказав, що вони сподобалися йому. Я не дав йому обмежитися цим чемним зауваженням. Допитувався в нього далі. Що він думає про ці нові пісні, що їх ми самі склали?

Людвік уникав розмови. Я потроху натискав на нього, і він заговорив. Оті давні пісні — просто диво, які гарні. Що ж до решти, то наш репертуар лишив його байдужим. Ми занадто догоджаємо злободенним смакам. Нічого дивного, зрештою. Ми виступаємо у великих залах, намагаємося сподобатися. І в такий спосіб усуваємо з пісень усе, що є в них своєрідне. Усуваємо неповторний ритм, пристосовуємо до загальновизнаної ритміки. Та й сягаємо в поверховий пласт народної пісенності, бо це найдужче смакує публіці.

Я протестував. Ми ж бо тільки на початку. Нам залежить на тому, щоб якомога ширше пропагувати народні пісні. Тим-то й повинні трохи пристосувати їх до широких смаків. Головне, ми створили сучасний фольклор, нові народні пісні, в яких співається про наше теперішнє життя.