Милан Кундера - Жарт

Перед Властиною хатою вже стояла вся її рідня у національних строях і чекала на нас. Староста продекламував:

З гурту, що стояв перед дверима, вийшов старий чоловік. «Якщо ви добрі люди, просимо до хати!» І показав, щоб заходили. Ми мовчки ввійшли досередини. Оскільки староста назвав нас утомленими подорожанами, спершу ми не зраджували наших справжніх намірів. Дід, що промовляв з боку молодої, сказав: «Якщо щось у вас на душі, то кажіть!».

І староста почав говорити, спершу манівцями, тільки загадками, і співрозмовник відповідав йому тим самим. Після численних вивертів він таки відкрив причину нашого приходу.

Тоді старий поставив йому таке запитання:

Староста відказав:

Вони ще трохи обмінялися репліками, аж старий заявив: «Якщо так, то приведіть молоду, нехай скаже вона, згодна чи ні». І подався до сусідньої кімнати, звідки випровадив за руку якусь жінку. Вона була кощава, довготелеса, худа, мов скіпка, лице запнуте хусткою. «Ось вона, твоя наречена!»

Але староста покрутив головою, а ми всі невдоволено загули, висловлюючи незгоду. Трохи посперечавшись, старий урешті відпровадив ту бабу назад. І тільки тоді привів Власту. Вона була в чорних чобітках, червоному фартушку і в яскравій кофтинці. На голові мала віночок. Вона видалася мені такою гарною. Старий узяв її руку і вклав у мою долоню. Потім обернувся до матері нареченої й вигукнув плаксиво: «Ой, матінко!».

Почувши те, моя наречена висмикнула руку з моєї долоні, впала навколішки перед матір’ю і схилила голову. Старий провадив:

Ми були там тільки сліпими виконавцями віковічного тексту. А текст був прегарний, чарівливий, і все це було правда. Потім заграла музика й ми подалися до міста. Цивільний шлюб відбувся у міськраді, теж під музику. А потім був обід. Пополудні всі танцювали.

Увечері дружки зняли з Власти розмариновий віночок і урочисто вручили його мені. Розпущене волосся заплели у косу і склали її на голові, потім наділи їй чепчик. Той обряд символізував прощання з дівоцтвом. Звісно, Власта давно вже не була дівчиною. І не мала права на символічний вінок. Але для мене це було неважливо. У вищому, набагато важливішому сенсі вона саме зараз утратила цноту, тієї миті, коли її подруги вручили мені вінок.

Господи, чому спогад про той віночок зворушує мене дужче, ніж наші перші обійми, ніж справжня Властина кров? Не знаю чому, але зворушує. Жінки співали, і в їхніх співах той віночок пливе за водою і хвилі розплітають на нім червоні стрічки. Я мало не заплакав. Я був напідпитку. Бачив той вінок, як він лине за водою, потічок несе його в річечку, річечка — у річку, річка — у Дунай, Дунай — у море. А я дивився, як той дівочий віночок безповоротно пропадає вдалині. Атож, безповоротно. Усі головні життєві ситуації відбуваються один раз і безповоротно. Щоб людина залишалася людиною, їй потрібно цілковито усвідомити цю безповоротність. Не шахрувати. Не вдавати, ніби вона нічого не розуміє. Новітня людина шахрує. Намагається ухилитися від усіх великих моментів, що є безповоротні, і без клопоту пройти від життя до смерті. Проста людина порядніша. Вона співає, опускаючись на самісіньке дно кожної важливої ситуації. Коли на рушничку, якого я поклав під Власту, з’явилася кров, мені й на думку не спало, що я зустрівся з великою безповоротністю. Проте тієї миті, коли тривало весілля й лунали весільні пісні, вже настала безповоротність. Жінки співали на прощання: «Зачекай, зачекай, любий мій, нехай матінці я вклонюся. Зачекай, зачекай, коника притримай, плаче сестронька моя, тяжко їй… Прощавайте, прощавайте, подруженьки мої, я кидаю вас назавжди, покидаю вас навік…».

Потім запала ніч, і весільні гості провели нас до мого дому.

Я відчинив двері. Уже на порозі Власта востаннє обернулася до своїх друзів, що стояли коло хати. І тоді один із них заспівав: