Милан Кундера - Жарт

Людвік

Спав я довго і дуже добре. Прокинувся о восьмій ранку, не пам’ятаючи ніяких снів, ні добрих, ні лихих, голова не боліла, просто в мене не було бажання вставати; отож я лишився в ліжку; поміж мною і вчорашньою зустріччю сон неначе поставив якусь перетинку; Люція не лише вивітрилася з моєї свідомості, а й знову стала абстракцією.

Абстракцією? Авжеж: після її загадкового і такого болісного зникнення з Острави я спершу не мав ніякої змоги відшукати бодай найменший її слід. Оскільки (після моєї військової служби) роки потроху спливали, я поступово втрачав охоту до тих пошуків.

Думав собі, що Люція, хоч як я її кохав, хоч уявлялася вона мені єдиною на світі, була невіддільна від ситуації, в якій ми запізналися й захопилися одне одним. Адже, як мені здавалося, криється якась помилка в тому, що ми відокремлюємо жінку від сукупності обставин, за яких зустріли її й почали знатися з нею, і намагаємося ціною впертої ментальної зосередженості очистити її від усього того, що не було нею самою, тобто від тієї історії, яку переживаємо разом із нею і яка формує кохання.

І справді, я люблю в жінці не те, чим вона є для себе самої, а те, завдяки чому вона обертається до мене, те, що вона для мене становить. Люблю її як персонаж нашої спільної історії. Чим був би Гамлет без Ельсінорського замку, без Офелії, без усіх тих конкретних ситуацій, у яких він діяв, без тексту його ролі? Що лишилося б від нього, крім німого, ілюзорного осердя? Так і Люція без остравських передмість, без троянд, просунутих крізь колючий дріт, без поношених сукенок, без довгих тижнів мого чекання, в яких не проблискувало жодної іскри надії, звісно ж, не була б тією Люцією, яку я кохав.

Отак я думав, так пояснював собі все, а роки минали, і я почав майже боятися, що знову побачу її, адже розумів, що ми зустрінемося в тій місцині, де Люція вже не буде Люцією, і я вже не матиму до чого прив’язати нитку обірваних стосунків. Не хочу сказати, що я перестав кохати її, що забув її, що образ її збляк у моїй пам’яті; навпаки, вона була зі мною і вдень, і вночі у вигляді тихого смутку; я бажав її, як ото бажають назавжди утрачені речі.

І оскільки Люція остаточно стала для мене минулим (що у вигляді минулого завжди живе, але мертве як теперішність), вона поволі втрачала для мене свою конкретну, матеріальну, тілесну подобу і помалу оберталася легендою, міфом, накресленим на пергаменті, який поклали в залізну скриньку і поховали у глибинах мого життя.

Може, тим-то і сталося те, що неможливо було собі уявити: у перукарському кріслі я засумнівався, чи це її обличчя переді мною. Тому вранці у мене було враження, буцім ця зустріч була нереальна, що повинна вона і розвиватися як легенда, таємниця чи загадка. Хоч учора зустріч із Люцією приголомшила мене і раптом відкинула в ту далеку пору, де вона неподільно панувала, цього ранку я тільки запитав себе зі спокійною душею (що відпочила у сні): чому я її зустрів? Що означає цей випадок і що він хоче мені сказати?

Невже особисті історії, крім того, що вони трапляються, ще щось і кажуть нам? Попри весь мій скептицизм, у мені збереглося ще трохи ірраціональних забобонів, наприклад, ота чудернацька певність, що всі події, які відбуваються зі мною, мають іще й інший, особливий, сенс, що вони ще щось означають; що своєю історією життя промовляє до нас, що воно поступово розкриває свою таємницю, котра постає перед нами наче ребус, який потрібно розгадати, що історії, які ми зазнаємо, формують заразом і міфологію нашого життя і що в цій міфології криється ключ від істини і від таємниці. Може, це ілюзія? Може, й так, навіть цілком імовірно, що воно так і є, та я ніяк не можу погамувати бажання постійно розгадувати ребус мого життя.

Отак лежав я на рипучому готельному ліжку і думав про Люцію, що знову обернулася простою ідеєю, простим знаком запитання. Ліжко рипіло, і та його особливість, що торкнулася моєї свідомості, призвела до того, що в мені спалахнула (раптово, дисонансом) згадка про Гелену. Те ліжко ніби нагадало про мій обов’язок, і я зітхнув, спустив ноги додолу, сів на краю, потягнувся, почухав потилицю, глянув на небо крізь вікно, а потім звівся на ноги. Учорашня зустріч із Люцією все ж таки вхлинула і пригасила мій інтерес до Гелени, що був такий інтенсивний ще кілька днів тому. Тепер цей інтерес був тільки згадкою про інтерес, тільки почуттям обов’язку перед запропалим інтересом.