Андрій Новік - Останній спадок

— А зараз почнеться те саме задоволення, про яке я говорив!

Чоловік поставив на стіл біля дивана пляшки з розчином і склянку.

— Полюбляєте коктейлі? — змовницьки підморгнув Вінченцо священикові.

— Усе? Награлися?

Марко, спершись спиною на дверцята, чекав на нас біля автомобіля. Зовнішній огляд печери завершився таким самим провалом, як і внутрішній. На годиннику була майже одинадцята ранку — ми мали ще приблизно півтори години, аби заїхати й оглянути Стільсько та Дуброву перед тим, як відправити Марка по Луку.

— Їдьмо назад до Стільська, — сказав я Маркові. — Звернеш ліворуч, на Дуброву. Дорогою побачимо колишнє пристановище волхвів.

— Так, сер, — відповів той, салютуючи.

Обмацуючи руками кам’яні стіни, я розмірковував ось над чим: що, як слова «земля стає домом» означали «величезна зала рукотворного походження з площею понад дві з половиною тисячі квадратних метрів»? Чи в посланні йдеться про печери, не збережені до сьогодні? Обидва варіанти позбавляли пошуки сенсу. З іншого боку, коли записка й ребус нові, тобто той, хто їх вигадав, є нашим сучасником, рівняння повинне мати розв’язок. Тим паче, якщо шифр глаголицею писав сам Підгірський. Який сенс хоч і довбанутій, та все ж людині вигадувати щось без відповіді? Отже, ми мусимо знайти вхід до підземної зали чи до потрібної нам однієї з десятків печери. Завдання не з легких. Точніше, із майже невиконуваних.

Що довше я думав, то чіткіше вимальовувався в моїй голові третій варіант. Більш реальний, одначе не менш складний. Що, як «де люд рождає земля стає домом» означає саме Стільсько? Лише Стільсько. Тоді перед нами завдання прискіпливо дослідити кожен клаптик села. Цілого, бляха, села. Це в кращому разі. У гіршому — обшукати історичні території проживання білих хорватів, а саме Стільське й Ілівське городища. Це вже два суміжні села. За один день перевірити всі варіанти майже неможливо, а розтягувати на кілька немає ні бажання, ні снаги.

Ми сіли в автомобіль і рушили до сусіднього села. Їхали мовчки, понурившись. Найкраще трималась Олівія. Відкинувшись у кріслі й поклавши ноги на бардачок, вона наспівувала мелодію якоїсь пісні з американської мелодрами вісімдесятих. Зненацька жінка викинула вперед руку й повільно, наче осмислюючи побачене, мовила:

— Що це?..

Щойно автомобіль вискочив на пряму лісову дорогу, вдалині попереду щось замаячіло. Спершу ми вирішили, що то накидане купою лахміття, та коли машина підкотила ближче, заціпеніли від страху. Марко рвучко вдарив по гальмах. Голосно вискнувши, Chevrolet став.

— Твою ж… бляха…

— Не може бути, — прошепотіла Олівія, не зводячи очей із… двох людей, що лежали просто посеред дороги. — Що з ними?

Кров застигала в жилах, а мозок навідріз відмовлявся опрацьовувати побачене: перед нами навзнак, обличчям до землі, лежали жінка з хустиною та чоловік у подертій сорочці. Наші сьогоднішні знайомці.

Доки я отупіло телющився на тих двох, гадаючи, як вони опинилися тут, Олівія вискочила з авто.

— Олівіє, стій, — шарпнувся навздогін жінці, але кожен рух давався надто важко, і зрештою я зупинився, утупившись у розпростерті тіла.

— Господи! Вони не дихають, Даліборе. — Голос американки дрижав, і на очі наверталися сльози. Від шоку вона заговорила з акцентом, як за перших місяців перебування в Україні. Це чомусь опам’ятало мене.

— Відійди від них.

Я подався вперед і зробив рукою знак, аби Олівія відступила. Потім, ставши на коліно, схилився над жінкою. Притиснув указівний і середній пальці до її шиї — жодного удару, жодного сердечного скорочення. Тоді вхопив зап’ясток лівої руки — аналогічно. Щоби переконатися напевне, я перевернув жінку та приклав пальці до скронь, а по тому до краю нижньої щелепи. Ніяких ознак пульсу. Ті самі маніпуляції повільно повторив із чоловіком. І тільки забруднивши пальці кров’ю, я помітив, що під тілами моторошною калюжею розпливається тепла кров. Тепла, як і тіла.

«Якого дідька тут коїться?! І що могло трапитися за якусь одну годину?»

Облишивши шукати пульс, я врешті подивився на вкриті пилом обличчя мерців. Передсмертний жах скував їх потворною гримасою. Широко розплющеними в німому благанні очима вони невидющо тупилися в небо. Я відсахнувся та ледь не впав на спину. Олівія стояла поруч, обома руками затуляючи рот.

— Поглянь на їхні груди! — вказуючи рукою на тіла, Олівія відступила ще на крок.