Андрій Новік - Останній спадок

Ґреґор стенув плечима.

Сімейка навпроти після тривалого глипання на годинник хутко підвелась і почала збиратися. Доки батько запихав дитячі речі до великої чорної валізи, мати марно намагалася взути синів. Не витримавши тортур, малий з іграшкою в руках розревівся й відчайдушно замахав ногами. Через дитячий вереск Ґреґор не розчув, що саме жінка стомлено говорила своєму чоловікові, але той схопив обидві ноги малого й силоміць натягнув на них взуття. За кілька хвилин вони вже покидали залу очікування.

— Де вони мешкають?

— Ось тут, — кивнув Г’юз.

Він відкрив файл із координатами, окремо виписаною адресою та вкладеним скріншотом із Google Maps .

— Україна, Львів, вулиця Авраама Лінкольна, будинок 47, — прочитав Г’юз.

— Лінкольна? — знову здивувався Бойд. — У них вулицю названо на честь американського президента?

— Ага, — кинув напарник. — Ще є Джорджа Вашинґтона. Кажу ж, нічого хорошого свого в тій країні немає. Хоча мова доволі гарна. Дивна, але гарна.

— Хіба не така сама, як російська?

— Ні… хоч один хер, але загалом українська більш м’яка.

Бойд звівся на ноги й ухопив до рук піджак і невелику чорну сумку.

— Незабаром відправляється наш літак.

Ґарланд Г’юз ніби знехотя також устав, вимкнув ноутбук і заховав його до своєї валізи. Ставало дедалі гарячіше, й утішало чоловіка тільки те, що за півгодини вони опиняться на висоті семи тисяч метрів над землею, де хоч трішки прохолодніше за цей пекельний аеропорт. Три роки Ґарланд провів в Австрії, виконуючи дрібні завдання. Це було саме те життя, яке можна описати не кивком зі словами «нехай буде», а таким, що приносить у повному сенсі задоволення. У нього не було жінки, не було дітей, лише пес Стюї, якого довелося залишити сусідові Петеру Клозе (той чомусь завжди вихвалявся своїм прізвищем, порівнюючи себе з якимось німецьким футболістом, але байдуже: Ґарланд його однаково ніколи не слухав).

— Ходімо, — махнув Г’юзу рукою Ґреґор Бойд, — бо спізнимося.

— Коли маємо зустрітись із Підгірським? — Ґреґор навмисно наголосив на третьому слові.

— За два дні, — відповів Ґарланд Г’юз. — Третього вересня.

— Людей організовано?

— Як мені відомо.

— З поліцією контакт налагодили?

— Так. — Ґарланд, здавалося, доклав у слова максимум непомітного лютого розпачу. — Треба буде добряче попрацювати з ними. Українці…

Чоловіки вийшли із зали очікування аеропорту «Швехат» кожен зі своїми думками.

— Тут тіла!

Кожен подих був мукою. У грудях щось хрипіло. Перед очима стояв туман.

— Виклич поліцію та чекай тут. Його я заберу й доправлю сам. Ніяких коментарів свідкам чи пресі, зрозуміло?

Міцні руки вхопили мене за плечі й шарпнули з розтрощеного автомобіля, що боком лежав на узбіччі. Біль прокотився тілом, і свідомість знову поринула в забуття.

— Гей, отямся!

Ніздрі ножем полоснув різкий запах нашатирного спирту. Свідомість, хоч і повільно, з часовими провалами, почала повертатися. У голові гуло, відбійним молотом віддаючи кожен звук, а очі, затягнуті мутною плівкою, ніяк не бажали фокусуватися. Язик у роті намертво приклеївся до піднебіння, й інстинктивно я зібрав рештки вологи, спробувавши змочити нею губи, та єдине, що мені вдалося, — тихо кавкнути.

Наді мною навис темний і високий силует.

— Ти чуєш мене?

Щока спалахнула вогнем від несподівано сильного ляпаса. Ухилитися від наступного завадив якийсь невидимий супротив: мої руки було туго стягнуто тонкою пластиковою стяжкою. Так-сяк призвичаївшись до світла, я кволо роззирнувся. Навколо побачив лише бетон і цеглу. Приміщення скидалося на занедбану будову. З-під бетонної підлоги тягнуло холодом, а з єдиного вікна — точніше, прямокутного отвору, що колись мав би стати вікном, — крізь недалекі крони дерев сочилися немічні промені світла, яких зовсім не вистачало, аби освітити кімнату.

— Нарешті.

Повільно, аби не заболіло в шиї чи спині, я підвів голову та роздивився людину, що ув’язнила мене в цій затхлій норі.

— Ви?

Гостроносий капітан поліції, який кілька днів тому допитував мене в університеті з приводу самогубства Максима Підгірського, обмацував поглядом моє побите тіло.

«Якого біса?..»

— Пам’ять не втратив, чудово. З поверненням. Я ж обіцяв, що ще зустрінемося.

— Що ви робите? — Не уявляючи, що казати та як реагувати, я лише люто смикав зв’язаними руками.