Андрій Новік - Останній спадок

— Ґарланд Г’юз? — потер утомлене обличчя Бойд.

Чоловік задоволено всміхнувся, і обидва доволі міцно та впевнено потисли один одному руки.

— Важкий день, га? — Г’юз умостився поряд на металевий стілець і виклав піджак та невелику прямокутну валізу.

— А в кого дні зараз легкі?

Незнайомець Ґреґора начебто зовсім не цікавив: він лише перекинув одну ногу на другу й сонливо позіхнув, навіть не поклопотавшись виховано затулити рота рукою.

— Невже в Австрії справи йдуть куди краще? — продовжив Бойд, поглядаючи на співбесідника. — Весь такий усміхнений. Сяєш.

— Якби все було так добре, як написано на моєму обличчі, мене б не викликали до України разом із тобою. — Попри те, що в словах Г’юза вчувалася мінлива роздратованість, обличчя незмінно прикрашала стримана усмішка, наче це належало до його щоденних обов’язків.

— Не знав би української, не викликали б, — іронічно зазначив Бойд.

— Уявляєш? Хто б подумав, що в переліку вивчених німецької, італійської, іспанської, французької, російської, польської та української виявиться потрібною саме остання. А я ще крутив носом, а чи не обрати замість неї сербську.

— І не прогадав, друже, — поплескав Бойд рукою по плечі вже не просто незнайомця, а цілковитого напарника на найближчі дні. — Провітришся, побачиш чудовий Львів. Подейкують, там не так жахливо, як в інших містах країни.

— Помрій, Ґреґоре. Усі пострадянські країни потопають у самовисраному лайні. І знаєш, як вони намагаються виборсатись із нього? Підісравши під себе ще більшу купу — наче це зможе їх виштовхати вище. Пф!

Ґарланд Г’юз важко зітхнув і вмить повернув на обличчя мляву усмішку. Хай там як, а чоловік мусив за будь-якої ситуації випромінювати ясність і впевненість у своїх діях. Емоції — вияв слабких, а слабкі мають властивість помирати швидше за інших.

Зала очікування була напівпорожньою. Кондиціонери не справлялись із густою задухою, і дихалося дедалі важче. У Г’юза скронею повільно стекла краплина поту. Ще трохи — і краплина перетвориться на потік. Навпроти кинули на стільці речі молоді чоловік та жінка з двома енергійними хлопчаками. Один тримав у руках велику іграшкову машинку, що, беззаперечно, дратувало другого, який із несамовитим завзяттям силкувався її відібрати. Він схопив брата за руку та штовхнув так сильно, що той упав долілиць, ударився колінами й голосно заверещав.

«Ще одна слабкість, — подумав Г’юз, — діти. Якщо тобою маніпулюватимуть не вони, то через них».

— То що там? — озвався Бойд, остаточно прокинувшись. — Надіслали інформацію?

Ґарланд ще декілька секунд свердлував поглядом австрійську сім’ю й лише потім обернувся до співрозмовника. Далі вхопив чорну тонку валізу, дістав звідти ноутбук і ввімкнув його. На екрані висвітилося привітання Windows , а згодом — робочий стіл із десятком папок і ярликів.

— Небагато. Сказали, що решту отримаємо, як будемо на місці.

Г’юз клацнув по одній із папок і відкрив прихований файл. На екрані з’явилося зображення немолодого чоловіка зі зморшками ледь не на все обличчя. У дідових очах німим застереженням світився змішаний із величезним життєвим досвідом сум.

— Ігор Підгірський, — тицьнув пальцем в екран Ґарланд, — старий, який нам потрібен.

— Скільки йому? — Ґреґор здивовано й водночас утішено звів брови. Випроставшись, він умить зосередився та подумки прокрутив послідовність виконання завдання. Усе повинно скластися легше, ніж він очікував. — Старий же розвалюється.

— Сімдесят чотири, — відповів напарник. — Не радій дуже: він іще вправно тримає в руках молоток і зубило.

— Ти знаєш, навіщо нам саме він? — Як заступник директора, Ґреґор оперував майже всією інформацією (для запобігання витоку інформації деталі справи завжди засекречували), одначе хотів з’ясувати, який рівень довіри в Гендерсона до цього Г’юза.

— No information [66] Інформації немає ( англ. ). .

— Гаразд, що далі? — кивнув Бойд Г’юзу, дозволяючи продовжувати. Отже, контролюватиме потік даних і вирішуватиме саме він.

Г’юз клацнув по кнопці — і зображення змінилося. Перед чоловіками відкрилися дві фотографії: чоловіка років п’ятдесяти, русявого, начисто виголеного, із серйозним виразом обличчя, та привабливої жінки, не набагато молодшої за чоловіка, з довгим білявим волоссям і блакитними очима.

— Олег і Лора Підгірські. — Ґарланд Г’юз повернув ноутбук до Бойда, аби той краще роздивився. — Лора — донька старого, Олег — її чоловік, змінив своє прізвище Лосенко на прізвище дружини. А цей студент, — він клацнув знову — і Ґреґор побачив молодого коротко стриженого хлопчину, такого схожого на матір, що, здавалося, надягни на нього перуку — і не розрізнити, — їхній син. Макс… Максим.