Андрій Новік - Останній спадок

На знак згоди я кивнув і глипнув на годинник.

— До кінця уроків є ще кілька годин. Марку, ти обіцяв.

— Та знаю я, знаю! — Чоловік роздратовано замахав руками. Він почав жалкувати про свою обіцянку. — Можемо звідси принаймні спуститись? Я починаю мерзнути.

О пів на дев’яту вечора Вінченцо стояв перед дверима невеликої двокімнатної квартири на окраїні Салерно. Ті були відчинені й тихо порипували на прохолодному протязі. Залишалося виконати останнє доручення. Допоки все йшло за планом.

— Chiè qui? [63] Хто тут? ( іт. ) — почулося з дальньої кімнати.

— Ескорт-задоволення, — ледь помітно посміхаючись, гукнув Вінченцо крізь двері.

Зі спальні вийшов Джованні Тотті. Зараз він не мав вигляду отця. Як на Вінченцо, то свій сан Джованні полишив у соборі й тепер стовбичив таким собі голим простаком. На чоловікові була тільки спідня білизна й високі чорні шкарпетки.

«Жалюгідне видовище…»

— Хто ви? — доволі спокійно запитав Джованні.

— Я ж сказав: ескорт-задоволення. Працюємо на виїзд.

Сміх заповнив вітальню, приглушуючи звук увімкненого телевізора. Вінченцо глипнув на екран — якийсь старомодний документальний фільм про птахів, і навіть зневага до вподобань отця не погамувала його дикий регіт.

— Я все зніматиму, ви ж не проти?

Вінченцо Аллеґро вийняв із нагрудної кишені шкірянки міні-камеру й поставив її на рівні грудей на книжкову полицю поряд із телевізором. Ще раз глянувши на екран, хутко натиснув кнопку, вимкнувши.

— Заважатиме, — наче виправдовуючись, стенув чоловік плечима.

— Мелані… — промимрив отець.

— Що «Мелані»?

— Що ви зробили з Мелані?

Отець одразу зрозумів, що за гість навідався до його квартири. Ще тоді, коли почув перші кроки. Коли завмер, схилений над недопакованою валізою. Коли стискав у руках квитки до Берліна. Губи затремтіли, та чоловік тримався гідно. Господь не забуває про своїх дітей, особливо відданих. Усе так, як мусить бути.

— Яка Мелані? — клеїв дурня нарцис. — Сьогодні я бачився лише з однією шмаркатою шльондрою з нахилом до малювання. Хоча малюванням це важко назвати. Як і її жалюгідне існування — життям.

Вінченцо втопив кнопку на камері, і на ній спалахнула невелика червона лампочка. Запис почався.

— Кудись зібрався? — зазирнувши між отцем і дверима до сусідньої кімнати, чоловік кивнув на валізу та розкидані навколо неї речі.

— Усього на два дні до Флоренції, — вимушено всміхнувся отець. Долати страх виявилося набагато важче, ніж радити про це на сповіді. — Робочий візит. Гарне місто. Якщо ви ще там не бували, то раджу.

— Ох, — награно затулив рота долонею Вінченцо, — який ти милий. Хах!

Гість ступив крок уперед, до своєї жертви. Отець Тотті не зрушив із місця, мовчки прохаючи в Господа про милостиву допомогу. Вінченцо сягнув рукою до кишені штанів і витяг звідти невелику ампулу з прозорою рідиною. Тільки зараз отець зауважив, що той у білих латексних рукавичках.

— Cattura [64] Лови ( іт. ) , — кинув ампулу отцеві Вінченцо.

Щоразу, коли садист забавлявся з жертвами, вони піддавалися. Навіть краще, ніж він собі уявляв. Коли Вінченцо казав — вони робили, коли Вінченцо пильно на них дивився — вони ховали погляд, коли Вінченцо сміявся — вони плакали. Нещодавня зустріч із білявкою лише підстьобнула його хіть до грандіозного фіналу, однак… отець не підніс руки, аби вхопити ампулу. Джованні Тотті не те що не ворухнувся, не злякавшись, він лагідно дивився на гостя, начебто пробачаючи. Ампула вдарилась об його оголений живіт і, впавши на підлогу, розбилася на друзки.

— Ти що, придурок? — отетерів Вінченцо. — Чому не зловив?

Отець Тотті продовжував стояти й подумки молитися. Чоловік із надлишком гелю на волоссі не розгнівався, як сподівався старий, а заусміхався й повернувся до камери.

— Ви бачили це? — звернувся він до чорного вічка, указуючи великим пальцем на священнослужителя, і голосно зареготав. Саме регіт, адже сміхом це було назвати важко.

— Здуріти можна. Що ж, будемо діяти по-старому.

Чоловік метнувся до ванної й відшукав потрібне на поличках і в шухлядах. Отець Тотті міг спробувати втекти чи бодай зателефонувати до поліції. Так би вчинила більшість людей. Тільки не відданий Господу. Джованні знав, що втекти від задуму Божого неможливо.

Виконавець за мить повернувся і, тримаючи в руках по пляшці засобу для миття посуду, знову звернувся до камери: