Андрій Новік - Останній спадок

— Показуй дорогу.

Не проїхавши й п’яти хвилин, авто звернуло ліворуч, на вкритий іще глибшими вибоїнами та пошматований тінями від гіллястих дерев, які густим шатром розкинулися над ним, путівець.

Розгадка, що от-от мала опинитись у наших руках, може, хоча б щось прояснила з убивством Максима. Я й досі не вірив, що юнак без будь-яких психічних відхилень міг просто так собі взяти й застрелитися, ще й перед усією аудиторією. Він же навмисне прийшов до університету. Навіщо? Чому не вкоротити собі віку вдома? Невже Максим волів мати свідків? Коли так, то навіщо перед пострілом благати про порятунок? Чим би я допоміг самогубцю? Чи Максим не благав і це лише вигадка моєї підсвідомості? Так, шокова амнезія могла стерти з пам’яті окремі фрагменти, але порухи губів хлопчини я пам’ятав так чітко, ніби він оце зараз стояв навпроти мене. Якщо на все це є логічна відповідь, то вона вочевидь криється в тому кубі. Дивний дерев’яно-металевий куб зі старослов’янською глаголицею, записаною у формі ідіотського ребуса, що його приніс стривожений студент, котрий невдовзі по тому обірвав своє життя на моїх очах. Єдине, що Максим зміг сказати мені нормального, то це щось про заповіт його діда, якого я, хоч трісни, ну ніяк не міг знати. Усе це скидалося на найдешевший сценарій студії The Asylum [60] The Asylum — американська кіностудія, створена 1997 року, яка випускає малобютжетні блокбастери. Відома імітаціями популярних стрічок, як, наприклад, «Скарб да Вінчі», «Титанік 2», «Могутній Тор» тощо. .

Автомобіль випірнув із гіллястого тунелю, і ми побачили, що за кілька десятків метрів попереду плететься, ледь похитуючись із боку в бік, якийсь чоловік.

— Під’їдь-но до нього.

Марко мовчки взяв правіше до узбіччя й скинув швидкість. Коли автомобіль порівнявся з чоловіком, у наші вистромлені у вікна носи вдарив огидний сморід. На вигляд чолов’яга, що заледве тримався на ногах, мав із п’ятдесят років, вимазане чи то болотом, чи то гноєм лице та геть брудну, імовірно, колись білу сорочку, тепер подерту й наполовину заправлену в спортивні штани.

— Доброго дня, — мовив я, тамуючи відразу до смороду: на чоловіковім обличчі однозначно було гівно. — Не підкажете, як під’їхати до «Материнського лона»?

Чоловік-гівно зупинився (за ним одразу загальмував і Марко) та глипнув на мене повними зневаги очима.

— Пішов на хуй.

— Дуже вам дякую. — Я кивнув, підняв віконце, і Марко, шалено регочучи, натиснув на газ.

— А тут милий народ проживає. — Його відверто потішила реакція чоловіка.

— Такі всюди бувають. І у Львові теж. Це не показник. Їдьмо далі.

— Куди? — слова продиралися через нестримний сміх мало не зі схлипами.

— Просто їдь. Але повільно.

Марко не сперечався.

Невеликі білі хмаринки поволі напливали із заходу та поступово збивалися в купу біля нестерпно палючого сонця. По моїй щоці збігла краплина поту й зупинилася над верхньою губою.

— Он, глянь. — Олівія простягнула руку вперед, показуючи на постать далеко попереду. — Наздоганяй ту жінку.

Ми в’їхали в село. Ліворуч тягнулася вервечка старих і занедбаних хатинок, праворуч виднілась автобусна зупинка. Автобуси тут з’являлися раз на годину, якщо не рідше, а дорога нагадувала поле після ядерних випробувань. Назустріч нам простувала огрядна жінка років п’ятдесяти, як і попередній подорожній, але охайна та привітна з вигляду. Волосся тримала схованим під хустиною (за такої спеки нам аж боляче було на це дивитись), а картатою червоною спідницею, що волочилася по землі, подеколи збивала хмарки куряви. Типова сільська жіночка, яка просто мусила обов’язково пахнути пряженим молоком.

— Доброго дня, хлопці. — Жінка привітно махнула рукою.

— Доброго. — Я знову вистромив голову з вікна.

— Не бачили дорогою Василя? — Вона стала й уперлася руками в боки. Марко також зупинився, аби не минути жінку.

— Такого в спортивних штанях і світлій сорочці?

— І з гімном на пиці? — із серйозною міною запитав Марко.

— От козел. Невже знову до Ореста в Дуброву ходив? Паскуда. Ранок же…

— Якщо йтимете прямо, то зустрінетеся, — заспокоїв я жінку, — а якщо стоятимете й чекатимете його тут, то сам дійде… за годину-дві.

— Дякую. Краще піду по нього. Не дай, Боже, ще кудись лицем ляпнеться.

— Підкажіть іще, пані, як нам до печери «Материнське лоно» доїхати?

Жінка розвернулася й простягнула руку в напрямку віддаленого повороту.

— Тримайтеся правого боку та їдьте прямо. Буде поворот праворуч. Звертайте. Після нього дивіться пильно крізь дерева — трохи вище на горі між ними буде ваша печера.