Андрій Новік - Останній спадок

— Дякую!

— З Богом, хлопці. Піду-но я спроваджу до пекла того… ай! — і розпачливо махнула рукою.

Марко натиснув на газ і рушив туди, куди вказала жінка. За вікнами авто маячіли самі дерева та невеликі хатки. Поодаль, на широкій галявині, паслися корови. Тиша… Тиша й усюдисуща курява, що встигла вкрити товстим шаром лобове скло й сірим туманом гойдатися в салоні, забиваючи подих. Мовчазне очікування мовби спотворило реальність.

— Щось бачиш? — Аби краще роздивлятися навколо, Олівія опустила вікно й повністю висунула голову з автомобіля.

— Поки ні.

Я повторив дії жінки, проте, крім дерев, що тепер стояли чи не стіною, огляд заступали висока трава й хаотично накидані ледь не один на одного кущі. Перед нами розкинулась якась зовсім дика місцина. Навіть автомобіль неначе крався нею, порскаючи з-під коліс дрібними камінцями.

Ще хвилин із сім ми тяглися дорогою, мов черепахи, і прикипали поглядом до кожного проміжку між стовбурами та гіллям, аж доки з переднього сидіння не пролунало:

— Он вона!

— Де? — Я роззирався навсібіч, але не бачив нічого, хоч віддалено схожого на печеру.

— Угорі. Дивися вище. Марку, зупинись.

Бугай ударив по гальмах, і ми повискакували з автомобіля. Марко обійшов Chevrolet і завмер поряд зі мною та Олівією. Задерши голови, ми тупилися в те, що проглядалося крізь зелень метрів за двадцять від нас.

— Що це за печера? — Чоловік не зводив очей із сірого скельного масиву. — Чому ми приїхали саме сюди?

— Зараз побачите. Ходімо.

Я махнув рукою й побрів до печери. Від дороги різко вгору п’ялася витоптана вузенька стежка. Підйом був доволі крутий — градусів під сорок п’ять, тож, аби не полетіти сторчголов донизу, доводилося хапатися за коріння, що велетенськими пазурами якоїсь химери стирчало із землі. Я дерся першим, Олівія — за мною, а Марко, підстраховуючи, замикав наш ланцюг.

Ми зупинилися за три кроки від входу до сірої печери й, відсапуючись, заворожено обмацували скельну поверхню очима.

— То ось чому печеру називають «Материнським лоном», — важко дихаючи, промовила Олівія.

— Це що, жіноча?..

— Так, Марку. Вона схожа на жіночий дітородний орган.

Печера виявилася частиною скелі, що мала висоту метрів із двадцять п’ять і колір слонової кістки. У її центрі зяяв продовгуватий вертикальний отвір — вхід. Аби піднятися до нього, треба було подолати декілька сходинок у вигляді виступів і виїмок. Поверхня печери нагадувала решето: дірки помережали скелю незгірш, як черви — вологу після дощу землі. Ліворуч від входу виднівся прямокутний отвір (щось на зразок віконця) розміром із півтори голови. Кам’яну поверхню «Материнського лона» всуціль вкривали написи з іменами й датами (окремі стосувалися ще Першої світової війни). З роззявленими ротами ми стовбичили перед тим дивом зо дві хвилини, доки не озвалась Олівія:

— Отже, це печера для народжування, так?

— І так, і ні. У цій печері пошановували Мокошу — богиню материнства, милосердя, джерел і колодязів, урожаю, захисницю корів та іншої худоби. Вона була покровителькою сімейного вогнища. Давні жерці відбували тут ритуали на врожайність, приносячи в дар хліб, зерно, яйця, молоко, шкіру тварин і всяке таке. Восьме-десяте століття прикметні майже абсолютною залежністю людства від сільського господарства: немає врожаю — немає життя. Коли богиня сприяла зародженню культури, народжувався люд. Народжувався та розвивався.

— Що, як усе це не більше за балачки? — Олівію гризли сумніви.

— Багато хто схиляється до думки, що в цих печерах під час визвольної війни переховувалися партизани УПА й що саме вони видовбали в скелях, так би мовити, сховки. Проте більшість масивів видовбано в скелях із пісковику, а облаштовувати схрони в місцях, які розсипляться від одного потужного влучання, нелогічно. Попри всі припущення, археологи встановили роки існування цього поселення, і це задовго до Першої світової.

— Як це вони встановили, коли тут нічого не залишилось? — устряв Марко. — Самі каменюки й усе на тому.

— Знайшли рештки глиняного посуду, наконечники стріл, прикраси, рештки їжі, дрібні кістки тварин, птахів, обвуглене каміння та деревину від вогнищ. Усе це стало предметом ґрунтовного аналізу.

— То що далі? — Друзяка підійшов ближче до скелі, аби роздивитися видовбаний на камені нерівний тризуб. Пальці торкнулися шерехатої поверхні.

— Гадки не маю.

— Почнімо зсередини, — запропонувала Олівія.