Андрій Новік - Останній спадок

— Так, супер. Далі?

Промайнуло ще два кілометри. Спека за вікном наростала, стираючи хоч якісь ознаки вранішньої вологи й малюючи в тремтливому мареві над асфальтом химерні картинки.

— Ого! Це вже може стосуватися й нас — «перший дослідник Стільська Орест Корчинський стверджує, що за допомогою методу біоенергетичного аналізу вдалося встановити, що під городищем, на глибині кілька десятків метрів, є величезна зала рукотворного походження, площа якої — понад дві з половиною тисячі квадратних метрів».

— Тільки не кажіть, що нам доведеться повзати підземними тунелями. — Маркові ідея не сподобалася ще в зародку. Відвезти двох до села — окей, походити з ними в потовивертаючу спеку в пошуках незрозумілих печер — нехай, але продиратися підземними тунелями серед бруду, сирої землі й купи дрібних надокучливих комах і червів — ото вже ні!

— Ми не знаємо. Якщо так, то просто постежиш за машиною та нашими речами. Не хочеться втягувати тебе в це, аби потім не слухати весь день, які ми тупі копачі гівна й що змусили тебе в ньому бабратися.

Марко вгамувався. Навіть ледь помітно всміхнувся, уявивши, як виголошував би такі слова.

— А про народжування так нічого й немає, — засмутилася Олівія, прогорнувши сторінку статті до кінця. — Лише стислий виклад історії Великої Хорватії та опис Стільського городища.

Не встигла жінка договорити, як Chevrolet повільно загальмував, а Марко, розвернувшись на своєму сидінні, достоту як нахабний таксист, виплюнув:

— Приїхали! Ваше Стільсько просто перед нами.

Перед нашими очима постав знак «Стільсько», за яким дорога звертала праворуч.

— То що? — Марко сидів, постукуючи великим пальцем по керму.

Олівія й далі марно переглядала посилання, які видав Google .

— Треба подумати, як вони народжували, — запропонував я.

— А хочеш, я тобі в усіх деталях розповім? — Марко розвернувся до мене обличчям, на якому читалися водночас і сарказм, і дурнувата задерикуватість. — Вагітна жінка лягала, розставляла ноги, і з її…

— Марку! — Олівія приклала вказівний палець до губів, показуючи, що йому краще притримати язика за зубами.

— Де вони могли народжувати? — правив я далі. — Для цього потрібне тепле й сухе місце, а найважливіше — чисте й стерильне.

— Отже, відкриті печери відпадають, — зробила висновок Олівія. — А чому печери? У них же були дерев’яні чи кам’яні будинки. Адже під час розкопок знайшли багато залишків і малих, і великих (завдовжки до сорока метрів) будинків. Може, про них і йдеться.

— Так, але вони не збереглися. Навряд чи наш інкогніто (ким би він не був) веде нас до неіснуючого будинку. Оскільки з тих часів маємо тільки печери, найбільш вірогідно, що саме там і треба шукати. — Я розумів, що все це видається безглуздям, проте не відступався. Інакше все втрачає сенс. — Печери — це невеликі за площею видовбані в скелі ніші з низенькими дверцятами. Багато печер Стільська слугували помешканнями спочатку для волхвів, а потім — ченців. Тепер же там просто зберігають продукти.

— Логічно, — пожвавішала жінка. — Скільки їх?

— Дуже багато. Крім того, коли я не помиляюся, за 8 км від Миколаєва розташований величезний храмовий комплекс із семи груп печер. Їхня глибина сягає двадцяти метрів. Неподалік від Дуброви також є святилище «Дірявець», яке схоже на великий кам’яний п’єдестал , підпертий колоною. — Я тицьнув пальцем в один із хрестиків на видрукуваній мапі. — На п’єдесталі завжди горів жертовний вогонь, а під ним знайшли велику яму з кістками принесених у жертву тварин. Це, звісно, не будинок для народжування, але, гадаю, варто і його оглянути. Що, як «де люд рождає» означає не народження людей, а зародження їхньої віри? Тобто що люди народжувалися лише тоді, коли відкривали для себе божества. Щось на кшталт хрещення в християнстві.

— Це зовсім не полегшує нам завдання, — насупилась Олівія. — Святилищ тут завались.

— Так…

Умить мене осяяло. У голові шугнула блискавична здогадка, і на секунду губи скрутились у вузьку трубочку. Що, як те зародження взагалі не має нічого спільного з людським фактором?

— Здається, я знаю, куди нам треба їхати.

Марко й Олівія водночас озирнулись і витріщилися на мене великими очима.

— Тобто? — Підігнувши ліву ногу під себе, Олівія сіла й розвернулась обличчям до мене. — Ти про що?

— Це народження не людей…

— А чого?

— Побачите. — Моє лице розпливлося в задоволеній усмішці. Може, не все так погано, як здавалося спершу. — Марку, їдь до Ілева. Сподіваюся, таки моя правда.