Андрій Новік - Останній спадок

— Це я вчора, аби ми не блукали годинами, нашвидкуруч познаходив печери й позначив їх. Але не всі. За відгуками туристів, більшість місцевих не знає нічого про те, що діялося на землях під їхніми ногами тисячу років тому. Тож розпитувати їх немає сенсу.

— Жоден нормальний не копирсатиметься в землі із запитанням «Бля, а хто ж срав тут до мене тисячу років тому?! Може, гівняшки в них були кольорові… гм…».

— А дарма, бо дехто такими запитаннями примудряється непогано заробляти.

— Тьху, — Марко сплюнув попід руки й кудись під сидіння невидиму слину.

«Та що це з ним?!»

Ми проїхали ще з десяток кілометрів у напрямку Тростянця, де мали звернути з траси на Миколаїв. Рівну до того дорогу вкрили суцільні вибоїни, наче її тут обстріляли з міномета. Автомобіль підкидало кожні два метри, тож Марко скинув швидкість до 40 км/год.

— Думаю, нам слід заїхати до Стільська й орієнтуватися на місці. Дістанемося до якогось першого святилища, печери чи ще чогось такого й будемо вивчати.

— Чудовий план, — буркнув собі під ніс Марко.

— Іншого в нас, на жаль, немає.

Жінка склала аркуш учетверо й віддала мені.

— Треба вигадати щось більш розумне за бездумне блукання серед печер. Ми ж навіть не знаємо, що шукати.

— І що ти пропонуєш?

— Нічого!

— Якщо все це не вигадки, — втрутився Марко, — то в тексті повинен бути прихований зміст.

— Ми ж його знайшли, — відповіла Олівія, — це Стільсько — столиця білих хорватів. Місце їхнього «народження».

— Може, це ще не все? Як там говориться?

— «Де люд рождає земля стає домом», — напам’ять процитував я розшифровані слова.

Ґевал помовчав секунд шість, але з невимовно напруженого обличчя було видно, що він докладає неймовірно значних розумових зусиль.

— Що, як ідеться не про образне місце народження тих хорватів? — М’язи Маркового обличчя розслабилися й висіли тепер, як порожній мішок. — Може, треба шукати якийсь родильний будинок… ну, тобто родильну печеру, чи де там вони таке вичворяли?

— А таки правда, — протягнула Олівія, — але звідки можна дізнатися про такі родильні місця? Ти ж, Даліборе, сам казав, що навіть місцеві, по суті, нічого не знають.

— Так, досліджувати Стільське городище почали зовсім нещодавно. Та можна спробувати пошукати в інтернеті.

— Марку, скільки ще добиратися до Тростянця? — Очі задоволеного собою чоловіка блищали в дзеркальці заднього огляду.

— До п’ятнадцяти хвилин будемо на місці.

— Вбивай у пошуку… ем, — мовив я до жінки й одразу затнувся, не відаючи, що вписувати в той довбаний пошук. Як часто люди цікавляться народженням дітей у старослов’янських племенах? Я б не здивувався, якби ми були першими від початку розкопок Стільська. Та й хтозна, як називали, так би мовити, будинки для народжування дітей тисячу років тому… Отже, залишалося тільки імпровізувати. — Ем… вбивай «Стільсько народжували дітей».

Тендітними наманікюреними пальчиками Олівія наклацала в телефоні потрібні слова.

— Чортзна-що.

Марко продовжував мовчки керувати автомобілем і лише іноді кидав погляди в наш бік. Хоч він і вдавав, що йому абсолютно до лампочки вся ця поїздка, якесь зацікавлення муляло його та змушувало відволікатися.

— «У Китаї викрили фабрику, де народжували дітей…», — озвучувала результати google-пошуку Олівія. — «У Великобританії остаточно дозволили народжувати…» Жах! Мені аж страшно відкривати ті посилання. Ой… може, тут є щось цікаве для нас — «Ілюстрована історія України від найдавніших часів…», а в описі є слово «Стільсько». Поглянемо.

Жінка натиснула щось — і на екрані з’явився сайт «Український Ванкувер» — інтернет-газета української громади канадського Ванкувера. Під назвою сайту, продубльованою українською й англійською та розмежованою синьо-жовтим гербом, ішла назва власне статті: «Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 16. Завоювання праукраїнцями Європи (ч. 1). Велика Хорватія». Останнє слово вселяло надію.

— Що там?

З хвилину жінка просиділа мовчки, бігаючи карими очима зліва направо та вчитуючись у текст.

— Тут історія створення так званої «держави західних горян» (білих хорватів — жителів гір). «Вона утворилася в середині п’ятого століття й проіснувала до кінця дев’ятого»… бла-бла-бла, «князь Самослав був язичником і мав тридцять сім дітей»… От, — вигукнула Олівія й приклала великий палець до екрана телефона, — «після смерті Самослава шістсот шістдесят другого року заснована ним держава розпадається на чотири князівства — Краківьке, Нітранське, Хорватське та Стільське».