Андрій Новік - Останній спадок

На одязі і жінки, і чоловіка — на грудях, у ділянці серця, — розповзлися насичені червоно-чорні плями.

— Їх що, застрелили? — Олівія хапала ротом повітря й трималася руками за груди так, ніби боялася, що і в неї десь з-за кущів ось-ось вистрелять.

— Здається… До машини! Швидко!

Жінка не ворухнулася. Вона вперше бачила мерця. Таке не забудеш, таке не викинеш запросто з голови. Олівія хотіла відвести погляд, але хтось невидимий міцно тримав її за скроні й змушував впиватись очима в бездиханні тіла. Настирливе бажання намацати останні вияви життя на мертвих обличчях притягувало погляд американки.

— Ходімо! — знову гаркнув я, ступивши крок до жінки.

Струсонувши головою, Олівія зиркнула на мене й незрозуміло харкнула горлом.

— Потрібно викликати швидку… або поліцію, — ледь чутно забелькотіла вона собі під ніс.

— Сідай до машини! Бігом!

Я схопив її за лікоть і поволік за собою. Щойно жінка впала на сидіння біля Марка, я гучно захряснув за нею дверима й заскочив до авто сам.

— Що за фігня відбувається, чуваки? — Марко переводив вирячені очі з мене на Олівію й назад. Чоловік настрашився не на жарт, тож тепер сахався навіть моїх рухів. Особливо моїх рухів.

— Це що, трупи?

— Об’їжджай їх!

— Даліборе, треба викликати поліцію, — Олівія поступово отямлювалась, — не можна залишати їх тут.

— І що ти їм скажеш?

— Ти що наробив, мудаче?

— Правду. Ми ж невинні!

— Марку, рушай! Хутчіш! — Я щосили штурхав його в плече, ігноруючи слова. — Ми не можемо зволікати.

— Олівіє, його правда. — Марко завів автомобіль і, щосили витискаючи газ, почав вивертати кермо. Chevrolet обминув тіла й, розкидаючи з-під коліс дрібні камінці та хмарки куряви, рвонув уперед.

— Тобто ми залишимо все, як є? — Очі Олівії перетворилися на дві дикі, сповнені недовіри й люті кульки. — Ні!

— Ми мусимо, Олівіє. Їм однаково не зарадиш, а поліція так чи так приїде — чи ми її викличемо, чи місцеві.

— Але ж… — починалась істерика, — вони… мертві!

— Куди їхати? — Марко намагався бути зосередженим.

— Подалі звідси. Назад до Львова. Там розберемось…

— По Луку?

— Ні, ще зарано. Він не повинен бачити нас такими. Та й спершу треба відвезти Олівію.

За декілька метрів шлях розгалужувався на два боки — ліворуч і праворуч. Ми вже звернули на стільську дорогу, коли…

— Що цей гад робить?!

Марко перелякано рикнув і викрутив кермо вліво. Не встиг я й голови повернути, як у правий бік Chevrolet влетів великий чорний джип. Ні його марки, ні номерів, ні обличчя водія розгледіти я не зумів. Лише відчув різкий сильний удар у корпус авто справа й ззаду. Скло дверцят розлетілося на дрібні скалки, вкриваючи моє обличчя тонкими порізами. Машина закрутилася на місці, втискаючи наші шлунки в сидіння, потому підскочила й кількома кульбітами полетіла вздовж дороги. Не пристебнутий паском безпеки, я незграбною лялькою мотався на задньому сидінні, вивертаючи руки й ноги навсібіч. Після глухого удару в потилицю темрява почала поступово загортати свідомість у цупку запону. Затиснуті передніми сидіннями ноги втрачали чутливість. Надсадно гули ребра, і стало важко та боляче дихати. Перед очима замиготіли якісь уламки. Один із них точковим ударом поцілив мені в груди — і моє горло стиснулося, перекриваючи доступ кисню. Писк у вухах перекрив усі звуки. Останнє, що я побачив, — як Олівія закричала, підлетіла на сидінні, тім’ям врізалась у стелю та без пам’яті впала на лобове скло. Її обличчям швидко зацебеніла кров. Я шарпнувся до неї. Від різкого руху тулубом мої ребра проштрикнув немилосердний біль і… запала тиша.

Неймовірно хотілося спати. Голова Ґреґора Бойда, наперекір усім старанням, піддавалася звабливому туману й хилилася дедалі нижче. Години сидіння на твердому кріслі зали очікування Віденського аеропорту «Швехат» [65] Віденський міжнародний аеропорт «Швехат» (нім. Flughafen Wien-Schwechat ) — найбільший аеропорт Австрії, розташований за 18 км на південний схід від Відня, поблизу міста Швехат. Визнаний 2008 року найкращим аеропортом Центральної та Східної Європи. перетворили його хребет на одну суцільну вигнуту кістку. Щойно Ґреґор вирішив, що засне бодай на хвильку, хтось торсонув його за плече й промовив грубим, відверто американським голосом:

— Містере Бойд?

Над Ґреґором стояв незнайомець і пильно, навіть підозріливо прошивав його поглядом.