Андрій Новік - Останній спадок

— Юнак приходить до тебе додому й за кілька днів по тому на твоїй же лекції розносить собі голову пострілом у рот із пістолета. Цікаво, звідки він дістав зброю… Ще за кілька днів землю Ілева всіяли трупами, а в перекинутому автомобілі — о диво! — знову ти. І далі торочитимеш, що ніяк не причетний до тих подій? Не ліпи з мене дурня! — Він на мить затнувся й раптом засяяв, щось пригадавши. — Ой, пробач, я мусив це зробити раніше. Ну, для більшого ефекту.

Кострубчук підібрав у куті коротку палицю завтовшки зо два пальці й штрикнув мені під ребра. Кожна моя кінцівка судомно викрутилася, наче опираючись болю, проте стяжки тримали міцно. Я заволав так, що голос зірвався на хрип.

— Ось тепер краще, — задоволений собою, капітан відклав палицю й відступився від мене.

— Тварино… здохни!

— Або ти допомагаєш мені, а я — відповідно тобі, або все це триватиме доти, доки мені не набридне.

— Та немає в чому мені зізнаватися!

— Куди подівся водій? — Кострубчук ігнорував мої вигуки.

Я кілька секунд не міг зрозуміти його запитання. Про що це він?

— Марка в машині не було?

Капітан записав ім’я у свій нотатник.

— Не було. Вочевидь, твій приятель змився, покинувши вас напризволяще. Прізвище чоловіка?

— Яремчук. Марко Григорович Яремчук. Та жінка… на передньому сидінні… що з нею?

— Як її звуть?

Звуть, а не звали.

— Олівія Томпсон. Вона жива?!

Кострубчук увесь підібрався. Здавалося, що його гострим носом зараз можна навіть різати метал, роздмухуючи широко роздутими ніздрями вогонь.

— Іноземка? — В очікуванні на мою відповідь ручка застигла над записником.

— Олівія Томпсон навчалася зі мною в університеті, переїхала до України з Америки в чотирнадцять. Із Сієтла. — Поліцейський швидко фіксував кожне слово в блокноті. — То вона жива?

— Так. У неї важкі травми, але важливі органи цілі. Зараз її має бути доправлено до лікарні й прооперовано. Щойно отямиться, також допитаємо. Що там сталося? Навіщо ви втрьох їхали до Ілева?

— Не пам’ятаю…

Кострубчук швидко вхопив палицю і, доки я втямив закричати, аби той зупинився, боляче втиснув у ребра. Кожна клітина мого зраненого тіла озвалася благанням про припинення тортур. Знову довелося звиватися, шукаючи позу, у якій би не так гостро відчувався біль.

— Не треба! — Моє дихання зривалося.

— Молодець, швидко вчишся. То що відбувалося в Ілеві до мого приїзду?

— Я справді не знаю.

Капітан знову потягнувся до палиці, і я вигукнув:

— Стривайте! Я скажу! Усе, що знаю!

Чоловік випростався й відступив на крок назад. Рухи його були навдивовижу виваженими.

— Я чекаю.

Довелося викласти капітанові все від початку. Кожне моє слово тепер звучало так надумано, що я й сам не вірив у власну розповідь.

— Де той дерев’яний предмет, який приніс Підгірський? — Від Кострубчука віяло безнадією.

— Удома. Я взяв із собою тільки зашифровану записку.

— Знаю. — Він дістав із кишені тонку паперову смужку та мій телефон. — Незабаром я отримаю ордер на обшук твого будинку, і молись, аби знайшов там хоч би щось на підтвердження твоїх слів.

— Ви не маєте права…

— Слухай, заткнися вже, га?

Мій кат походжав цегляним приміщенням, навмисно човгаючи ногами. З кожним його важким кроком над бетонною підлогою здіймався стовп пилу, що настирливо ліз у мої ніздрі, утруднюючи й так важке дихання.

— Як щодо трупів?

— На в’їзді до села ми зустріли чоловіка. П’яного, вимащеного в лайні. Пізніше натрапили на жінку — його дружину чи сестру, не знаю. Ми лише розпитали в неї, як проїхати до печери, і сказали, що бачили того чоловіка трохи раніше. А потім наскочили на них, уже мертвих, на дорозі.

— Ти їх чіпав?

— Ні, — невідь-чому збрехав я.

— Тобто ви просто обминули два трупи? А коли б то були не трупи, а живі люди, які знепритомніли й потребують допомоги?

Він мав рацію: тіла лежали навзнак, і зрозуміти, що з ними, не торкаючись, не було змоги. А я ж перевернув їх! Тіла — по приїзді Кострубчука — лежали на спині, тож я майже мусив розгледіти криваві рани на грудях.

— Їх застрелили. Ми побачили кров на грудях, перелякались і об’їхали їх. А тоді на перехресті, з правого боку, на нас вискочив чорний джип. Від сильного удару я знепритомнів. Хтось конче не бажав, аби ми дізналися таємницю Максима — того студента-самогубця. Інакшого пояснення не знаходжу.

— Тобто ті двоє застрелилися, мабуть, також самі, — іронічно припустив Кострубчук. — Але ж ви так нічого й не знайшли. Огляд печери, як ти кажеш, нічого не дав.