Андрій Новік - Останній спадок

— Були ще варіанти, просто той ми вважали найбільш надійним.

— Отже, ти запевняєш, що саме ті люди, з джипа, дізналися про куб, послання та стежили за вами до Стільська. Вони ж і вбили малого та місцевих, так?

— Здається…

— До чого вела записка? До спадку діда… — Кострубчук розгорнув записник у пошуках згаданого мною імені. — Ігоря Васильовича Підгірського?

— Може, але все це здається якимось безглуздям.

— Єдині твої розумні слова за сьогодні. Навіщо їм убивати майже півсела?

— Що?.. — Моє серце на мить зупинилося.

— Тобто «що»?

— Як півсела? Ті двоє не єдині вбиті?

Стіни кімнати почали звужуватися, незносно тиснучи на свідомість. Я ще сподівався, що капітанові слова — злий жарт, лиха вигадка. Та раптом обличчя Григорія Кострубчука викривилося в нападі неконтрольованої люті, а тіло затрусилося ніби під потужними ударами струму. Палиця знову опинилася в його руках і полетіла в мої груди. Мій кат ударив лівіше від місця травми, тож цього разу не викликав спалах убивчого болю, а тільки видобув з уст жорсткий, скрипучий віддих. Вочевидь невдоволений результатом своїх зусиль, капітан, підібравши палицю, підскочив до мене й заходився лупцювати нею по всьому, що втрапляло під руку.

— Ти… зі мною… вирішив ГРАТИСЯ?! — цідив крізь зуби капітан.

Я кричав і шарпався в безнадійних спробах сховатися від зливи нещадних ударів. Кат працював уміло: палиця опинялася саме в тих місцях, у яких синці було б видно найменше. За трохи все скінчилося. Запала німа тиша. Біль розжареними щипцями шматував моє тіло. З уст стекла краплина крові й злилася з гарячим солоним потом.

Наче від спричиненого побоями припливу кисню до мозку той шалено запрацював. Як Кострубчук устиг дізнатися про інші жертви, коли відразу забрав мене? Як устиг підрахувати? Чи мене тут тримали добрі півдня? Хтозна. З огляду на фізичні відчуття скидалося на те, що без пам’яті я пролежав мало не цілий тиждень. Може, капітанові повідомили деталі нещодавно чи дорогою, коли він віз мене сюди? Хай там як, розпитувати про це я наміру не мав.

— Годі! Набридли мені твої комедії, — бризкав навсібіч слиною ошалілий капітан. — Білі хорвати, записки глаголицею, родові печери, невинна трійця рятівників світу!

Кострубчук презирливо плюнув собі під ноги, а потім зміряв мене поглядом із голови до п’ят, вибудовуючи план дій. Він вагався, доправити мене до відділка (мої поранення не були проблемою, позаяк я міг отримати їх під час зіткнення авто) чи, порішивши зараз, викинути біля найближчого смітника.

— Ілів зараз закиданий трупами, як зоране поле — гноєм! До вашого приїзду про це село ніхто й ніколи не чув: кому треба невеличке сільце на двісті сімдесят душ. Тепер же всі телеканали тільки про нього трубитимуть. Ще б пак! Усюди — у будинках, у дворах, на пасовищах — валяються люди з простріленими грудьми чи перерізаними горлянками. На грудях у декого з них вирізано якісь язичницькі символи. Тридцять чотири трупи для тебе смішки, га?! ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ! Ти собі уявити не можеш, що зараз твориться в Ілеві!

Тридцять чотири вбиті людини … Моє серце впало в шлунок. Коли читаєш про вбивства в газетах чи книжках, тебе це не аж так зачіпає: відбулося ж бо десь далеко. Зараз же я став частиною нічного жахіття. Від самої думки про таку кількість смертей я відчув приплив терпкої нудоти. Перед жахом, що зароджувався, передчуття болю від нових ударів палицею здавалося нікчемним. Осягнувши, що вплутався в щось страшне, що збіг обставин неможливий як такий, я поквапливо заговорив.

— Послухайте, — хоча намагався висловлюватися помірковано й стримано, тремтів, як у крижаній воді, — я справді не знав про інцидент у селі. Повірте, будь ласка. Але я хочу й можу допомогти розібратись у всьому. Обіцяю! Я не витримаю навіть думки, що чимось, нехай безпосередньо, але причетний до тридцяти чотирьох смертей. Я зацікавлений допомагати вам, чуєте? Тим паче, що ті, хто це зробив, ще й забрали мого друга та запроторили Олівію до лікарні. Бляха, я сам хочу засадити їх до смерті! Розв’яжіть мене, і розберімося у всьому разом, будь ласка. Якщо Максим прийшов перед смертю до мене, отже, я чимось-таки можу зарадити…

Капітан наблизив до мене своє обличчя — шкіра під його лівим оком судомно сіпалася. Він уважно вивчав моє обличчя, німо запитуючи, кажу я правду чи брешу, щоби вийти сухим із води.

— Що означають ці написи? — Він розпрасував пальцями продовгуватий папірець перед моїм обличчям.