Андрій Новік - Останній спадок

— Усе, люба, я йду до літака. Зателефоную, як прилечу.

— Повертайся, — простогнала Вероніка, і Ярослав відчув, як на шкірі проступили сироти. Неймовірне щастя — мати такі теплі подружні стосунки після стількох років шлюбу. — Я сумую.

— І я. Усе, відбій. Цілую.

Чоловік чмокнув у телефон, перевів у «режим польоту» та попрямував до Bombardier .

Голова тріщала, погрожуючи розсипатися на друзки, кожен рух віддавав у ребра гострим, як залізні шпичаки, болем, а очі дивилися на світ ніби крізь запотіле від пари скло.

Розпростертий на землі, я лежав і чекав почути клекотливий голос поліцейського, відчути, як чиїсь дужі руки тягнуть мене до ізолятора, за ґрати. Та навколо стояла могильна тиша. Уперше за кілька днів. Я заплющив очі так міцно, що перед внутрішнім зором застрибали грайливі білі плямки, і знову розплющив. Тішило хоча б те, що зір повільно, проте повертався.

Спираючись руками на коліна та раз по раз падаючи на землю, я підвівся. Зробив пару кроків, роззирнувся — і вгледів лише недобудований будинок на тлі кучугур будівельного сміття та покинутої техніки. І нікого, хто підтвердив би, що все це насправді. Нікого, хто допоміг би.

Мене дошкульно штрикнуло запитання, чому, блядь, Кострубчук покинув мене тут самого? Та думки, що закрутилися в голові по тому, умить затерли його. Додому йти не можна — поліція. До університету — також. До лікарні — зась. Заявляти на Кострубчука — фатальне самогубство: поліція проти мене. Хай там як, але запитання «Чому?» доведеться відкласти на потім.

Я повільно рушив у бік всіяної ямами та щебенем дороги. Мусить же вона вести бодай кудись!

Скидалося на те, що життя знущається з мене… Я ненавидів Кострубчука. Та що там Кострубчука! Ненавидів увесь світ, а передусім себе. Подумки кликав Луку, заглушуючи шепіт внутрішнього голосу, що сам у всьому винен.

Мені хотілося думати, що все це чиясь садистська вигадка, якась неймовірно дика ілюзія. Та ще більше хотілося напитися.

Щойно Ярослав Війт увімкнув мережу на своєму телефоні, як той безперервно задзеленчав, сповіщаючи про пропущені виклики. Один за одним на екрані з’являлися повідомлення — усі від Бажана Сотника.

Ярослав примружився, затуляючись рукою від разючого сонця. Розігрітий асфальт пашів жаром, і чоловікові здавалося, наче він крокує в самому пеклі. Сорочка на спині й під пахвами вкрилася мокрими плямами від поту, заледве чоловік устиг вийти з Аеропорту імені Данила Галицького.

— Колись це сонце все ж таки, у сраку, згасне, — промимрив собі під ніс Ярослав.

Треба було б зателефонувати дружині, але щойно палець торкнувся сенсорної кнопки виклику, на екрані зринула фотографія повнуватого чоловіка з поріділим від часу волоссям, акуратною щетиною та напрочуд мудрими очима. Під фото красувався напис «Бажан Сотник». Ярослав подумав, чи не відхилити виклик і перетелефонувати другові після розмови з Веронікою, але вирішив не зволікати.

— Так, — кинув Ярослав, віддаляючись від нового термінала.

— Славку, ти вже у Львові?

— Ти телефонуєш мені на український номер, то як гадаєш? — На обличчі розпливлася усмішка.

— Не викаблучуйся, я й так весь на нервах, — почулося сопіння по той бік динаміка. — Зараз де?

— Іду в напрямку Виговського.

— Чекай біля церкви на перехресті. Тебе забере Ігор.

— Ти хоч щось можеш мені розповісти?

Гра в загадки за такої серйозної ситуації дратувала Ярослава.

— Під час зустрічі, друже, — сухо відповів Бажан. Між словами проскакував якийсь хрускіт. Наче чоловік якраз обідав. — Скажу єдине: боги стали на наш бік.

— Ти про що?

— З’явився новий інформатор. Доволі надійний. Навіть не доволі, а надзвичайно надійний.

Ярослав не бачив, але, знаючи друга багато років, був певен, що зараз той енергійно киває головою, на радощах мало не розпльовуючи їжу над усім столом.

— Одразу після підслуховування в Нью-Йорку? — підозріло запитав Ярослав. Ще крок — і він звернув на Любінську, звідки за кілька хвилин повинен був вийти на місце зустрічі. Усю праву частину дороги займав парк, і так хотілося пірнути в його прохолодну зелень. — Ти не думаєш, що це неймовірно зручно для когось?

— Спершу так і було. Але він надіслав мені відео. Тобі треба на це глянути. Приїжджайте разом з Ігорем, і я все розповім.

Чоловік розірвав зв’язок. Ярослав залишився наодинці з нищівним сонцем і шерехом гілля.