Андрій Новік - Останній спадок

Гнів заступило якесь дивне, наче задавнене розчарування. Присутні мовчки вичікували на реакцію старшого, сподіваючись, що той стоятиме на своєму. Що й сталося.

— Ти зустрінешся з Вінченцо Аллеґро, подобається це тобі чи ні. — Бажан облишив спроби знайти спільну мову. Він був керівником, а отже, його слова мали вагу. — Можеш їхати додому, до дружини, і відпочити після перельоту, а завтра вранці отримаєш повідомлення на другий телефон із вказівкою точної години та місця зустрічі з італійцем. Гадаю, тобі не треба нагадувати правила безпеки та конфіденційності. Будь пильним і дій за крайньої потреби. Так, Славку, я піду на все, аби наша справа нарешті пішла в потрібному руслі, а довіряти на всі сто будь-кому, як ти кажеш, не збираюся. Повідомлятимеш щопівгодини розсилкою мені й Ігореві про все, що дізнаєшся, сам же мовчи. Усе зрозумів?

— Так, я поїду до дружини. І тобі раджу зробити те саме, адже ти ризикуєш не тільки нашими головами, а й наших рідних. Подумай про це.

Ярослав стомлено мотнув головою й вийшов у сповнений гамору коридор, покинувши чоловіків укотре переглядати відео вбивства Мелані Маєрс.

— Прокидайся…

Щось торсало мене за плече. Скривавлене обличчя Луки почало відпливати, розтаючи в імлі. Жахливий сон відступав, залишаючи холодну, просотану відчаєм і страхом порожнечу.

— Даліборе.

Повіки повільно піднялися, оголивши сухі й почервонілі очі. Наді мною, зігнувшись ледь не вдвоє, кусала губи перелякана Ірина. Каштанове м’яке волосся, від якого линув кислувато-солодкавий запах яблук, хвилею спадало майже до мого обличчя.

— Нарешті. — Жінка пильно, наче щось вишукуючи, роздивлялася мої зіниці. — Вигляд маєш не дуже. Очі мов червоною фарбою обляпали.

Пальці намацали два зліплені докупи пластирі на скроні й запханий у праву ніздрю ватний тампон. Спробував підвестись, але біль невидимим штурханом кинув назад на ліжко.

— Де я? — У горлі пересохло, неймовірно хотілося пити.

— Не пам’ятаєш?

— Ні, пам’ятаю… звісно, пам’ятаю.

Пригадав, як Ірина підібрала мене й відвезла до себе додому. Там я виклав їй усе. Усе, починаючи з візиту Максима й до поїздки в Стільсько. Розповів про аварію та Кострубчука, і… вона повірила. Чорт забирай, вона повірила кожному моєму слову, яким уже навіть я відмовлявся вірити. Після душу нашвидкуруч присів на диван, і… мій мозок вимкнувся.

— Іще болить?

— Зовсім ні… ну, може, трохи.

Знову спробував підвестись. Я мусив сидіти: попри біль, не хотів здаватися немічним.

— Добре, болить. Навіть дуже.

— Це через сон. Незабаром минеться. Ребра не зламані — лише синці нібито.

— Маєш лікарські здібності?

— Проходила курси першої медичної допомоги. Видимі поранення також не такі страшні. Доки ти спав, я їх обробила та заліпила.

Я підняв ковдру — одягу, окрім шкарпеток і трусів, на мені не було. Ірина справді припекла та заклеїла всі подряпини пластирями.

— Там я не оглядала. — Ірина зашарілася та відвела погляд. — Тобі треба поїсти. Ще залишилося три пакетики «Німесилу», протримаєшся. Це все, що є. Пізніше доведеться піти до аптеки. Не думала, що колись знадобиться такий запас ліків та бинтів.

Мій син…

— Де мій телефон?

— Вимкнений, я не наважилася його заряджати й вмикати після твоїх історій.

— Мені треба зателефонувати.

— Кому? — здивувалася жінка.

— Синові. Його телефон був поза зоною досяжності, коли я востаннє хотів із ним зв’язатися. Мабуть, вимкнений або розряджений. Хочу ще раз спробувати.

Жінка принесла з іншої кімнати свій телефон, і я ввів номер Луки. Тиша в динаміку била сильніше за Кострубчукову палицю.

— Ну ж бо, малий, візьми слухавку…

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше…»

«Твою…»

Я набирав знову й знову, та жіночий голос монотонно повторював одне й те саме.

— Бля!

Розлючений, відкинув телефон і вхопив себе за волосся.

— Що ж це за хрі-і-і-інь?! — розпачливо застогнав я, й Ірина здригнулася.

— Тобі треба поїсти.

— То ти для цього мене розбудила? Аби я поїв? — Я вже не контролював себе.

— І так, і ні.

— То чого?

— Те… що ти мені розповідав, — жінка вагалася, чи продовжувати, — справді чиста правда? Геть усе?

Жодна морально цілісна людина не змогла б залишатись осторонь, доки псих, як-от я, розповідає щось надто широке та криве для прямого входу у свідомість. Саме це я робив з Іриною. Треба переконати її в моїй невинуватості, хай яким безглуздим це не здається.