Андрій Новік - Останній спадок

— Я неподалік від Рясного-2 [72] Рясне-2 — житловий мікрорайон на північно-західній околиці Львова. .

— А де саме?!

— Тут немає назви вулиці. Блін, я взагалі десь посеред сірої площини.

— Добре. Я збираюсь і, щойно під’їду до Рясного, одразу ж наберу тебе. Згода?

— Ага… спробую дістатися до дороги.

— Курва, що це за псих?

Відсахнувшись від монітора Бажанового ноутбука, Ярослав скочив на рівні та знервовано закрокував кабінетом. Скляна матова перегородка до галасливого коридору рябіла розмитими рухливими тінями. Неспроможний дивитися далі ні на відео, увімкнене вже вдруге, ні на коридорних примар, чоловік обернувся спиною до присутніх і потягнувся поглядом за відчинене вікно. Бажан винаймав офісні приміщення на Промисловій уже шостий рік поспіль, але шум і вібрація від трамваїв, що проїжджали повз, шарпали нерви, як уперше. Ярослав дивився через дорогу на заклопотане подружжя з дитиною, що раз по раз покрикувало одне на одного, зовсім ігноруючи різкі емоційні випади малого.

«І задля кого ми це робимо?»

Він обернувся до Бажана і, показуючи своє нерозуміння, розвів руками.

— Що? — ревнув Ярослав, по черзі зупиняючи погляд на кожному з чотирьох присутніх за столом. Кабінет не можна було назвати обставленим із розкішшю, проте тут було все необхідне: дві шафи по різних кутах, кілька невисоких тумбочок кольору стиглої вишні, темно-сірий килим, увімкнений на запиленому місці неіснуючої секретарки допотопний комп’ютер і великий стіл по центру, за яким зручно вмостилися тлустий серйозний Бажан Сотник, довготелесий, але доволі атлетичний Ігор Левицький, тридцятирічний сухорлявий і, на Ярославів погляд, прибитий долею Олег Сидор та Назарій Добровольський, один із найнебезпечніших лакиз, яких тільки бачив світ. — Ви вважаєте це нормальним? Він щойно на наших очах убив жінку!

— Вона була з «Ізраéлю», — спробував заперечити Сидор, проте Ярослав відрубав:

— Байдуже!

У кабінеті запала незручна тиша. Бажан згорнув, але не закрив відео, знаючи, що ще не раз перегляне його в пошуках прихованих повідомлень. Іще кілька разів цокнувши на тачпад, він відкрив якийсь файл із масою підписаних дрібним текстом портретів невідомих осіб і прокрутив, доки не знайшов потрібного. Напруження, що витало в повітрі, буквально заряджало тонкі волосинки на головах чоловіків. Такого цей кабінет не знав уже давно, і від того ставало лоскітно десь під ребрами.

— Вінченцо Аллеґро, — мовив той. — Ми не знаємо, хто він такий, але представленій ним інформації нібито можна вірити.

— Ми нічого про нього не знаємо! — не вгавав Ярослав.

— І нічого не втрачаємо, — утрутився Ігор Левицький. — Можна спробувати притиснути Підгірського й усе з’ясувати.

— А якщо це пастка?

— А якщо ні?

— Ми ризикуємо злякати малого й узагалі лишитися ні з чим. Нічого не втрачаємо? Та ми втрачаємо абсолютно все, тож за такого становища покладатися на невідомо кого… якогось італійця, який іще й працює на…

— Працював…

— Працює на «Ізраéль», — Ярослав наче й не чув співрозмовників. Те, що відбувалося, посилювало страх зіпсувати роботу, на яку покладено роки життя. Та що там роки. Десятки років життя ще їхніх попередників! Він не міг цього допустити. — Це надто великий ризик.

— Тому ти з ним і зустрінешся, — упевнено, але з пересторогою відкарбував Бажан. З усіх присутніх він був старший і за віком, і за умовним званням, але факт знервованості й імпульсивності товариша вибудовував певні рамки спілкування. Поєднувати дружбу та професійну субординацію видавалося вкрай важко, але вони крокували нога в ногу вже багато років, і втрачати такий баланс не хотілося нікому.

— З ким? — не зрозумів Ярослав.

— Цей Вінченцо остерігається висовуватись і відповідно вирішив приїхати просто сюди. Завтра по обіді ти його зустрінеш, і ви все детально обговорите. Перевіриш усі свої сумніви, розпитаєш про обставини та причини вбивства тієї жінки, вивідаєш, що йому відомо про куб Підгірського — і чи відомо про нього взагалі — та коли «Ізраéль» почне діяти. Якщо їм вдалося підслухати розмову в Нью-Йорку, то часу в нас обмаль, доведеться діяти швидко і, на жаль, трохи необережно. Вибору немає. Ми й так уже позаду.

Ярослав уважно слухав свого давнього друга, тлумлячи бажання кожнісіньке слово запхнути в горлянку так глибоко, щоби втиснути аж у його товсту дупу.

— Як ти можеш бути таким необачним?! Іще раз повторю, бо, мабуть, ти забув: нас підслухали! І чомусь одразу по тому з’являється дезертир з «Ізраéлю», який обіцяє таємну інформацію в обмін на особисту зустріч і співпрацю. Тобто, наголошу, він воліє дізнатися, де ми перебуваємо та ким ми є, розкрити наші плани та наявну в нас інформацію. І ти повівся! Ти ладен пустити все по пиз… по пиз… по пизді, бляха, вартувало тому Вінченцо вбити одну жінку й надіслати нам це відео. Бажане, я тебе не пізнаю.