Андрій Новік - Останній спадок

— Не знаю, — мовив я й одразу виправився, — точніше, поки що не знаю, одначе можу дізнатися. Мені просто треба трохи більше часу.

У відповідь те саме мовчання, той самий прискіпливий погляд, та сама морозна недовіра.

Нараз перед моїми очима наче впала важка запона, і я гостро відчув реальність. Лука! Де він? Досі чекає в школі на мене чи Марка. У нього ж є телефон. Він мусив би зателефонувати, щоби з’ясувати, чому досі нікого немає.

— Котра година?!

— 13:32. — Григорій Кострубчук зиркнув на наручний годинник. — А що?

— У Луки уроки до половини першої. Я його не забрав, тож він мусив би зателефонувати. Гляньте на телефон. Пропущених викликів немає?

Кострубчук витяг телефон і торкнувся екрана, а тоді звів брови, промовивши:

— Жодного виклику від сьогоднішнього ранку. Останній від Марка о 07:15.

— То, може, Лука досі в школі. Він чекає, його потрібно забрати!

— Його там немає, — холодно цвіркнув Кострубчук.

— Ви про що? Як це «немає»?

— А ти не знаєш, де твій син?

— Я… він… він повинен бути в школі!

— Ми телефонували до школи, аби повідомити вчителів, що твого сина забере поліцейський, однак там сказали, що по нього півгодини тому вже приїхав чоловік, назвався твоїм другом і забрав малого. Той не опирався, наче знав його.

Я телющився на Кострубчука, тим часом гарячково міркуючи. Невже вони й до малого дісталися?

— Кравець! — капітан вигукував моє прізвище щораз голосніше, не даючи змоги зібратися з думками.

Голова затріщала від безлічі найжахливіших версій. А що, як хлопчака вбили і його тіло спливає кров’ю десь у переліску під Брюховичами?

Я намагався відганяти погані думки, але вони напирали щораз більше. Істерична паніка брала гору над чоловічою виваженістю. Я мусив заспокоїтись, але не міг. Це було понад мої сили.

— Даліборе! — Поліцейський ухопив мене за комір і зазирнув у перелякані очі. — Це твої друзі забрали Луку зі школи? Йому загрожує небезпека?!

— Я НЕ ЗНАЮ! Ні! Прокляття! НЕ ЗНАЮ! Він би ніколи не пішов із незнайомцем!

— То, може, це Марко, вилізши з машини, подався до школи по Луку?

Точно! Це цілком логічно! Не зумівши розштовхати нас з Олівією або ж утікаючи від переслідувачів, Марко зметикував, що ті прийдуть і по мого сина, тож кинувся його рятувати. З іншого боку, у Марка не було автомобіля, а тікати своїми двома від людей зі зброєю марно. Сумніви вихором закрутилися в моїй голові, але я щосили намагався не дослухатися до них. З Лукою нічого не станеться! Просто не станеться, і край!

— Може! — Я енергійно закивав головою. — Так, може! Розпитайте вчителів, складіть фоторобот того чоловіка, який забрав Луку. Ще краще покажіть їм фото Марка! Це мусить бути він.

— Ну ніяк не зрозумію тебе, хрін собачий!

За стіною щось голосно гримнуло. Уся ця розмова, слина, розбризкувана навсібіч у нападі гніву, нещадні удари, від яких думки губилися серед холодних цегляних стін, біль, та й сама правда скидалися на якийсь дикий вибрик підсвідомості. Лікарі кажуть, що іноді під час глибокої коми людина бачить реалістичні сни, у яких бореться зі своїми внутрішніми демонами. Глибоко в душі хотілося, аби все це виявилося наслідком, наприклад, непритомності. Хотілося прокинутися за декілька днів у лікарні й почути від молодої брюнетки в білому халаті, що все, що сталося, є плодом моєї бурхливої фантазії.

З-за спини долинув терпкий запах дешевого одеколону. Озирнувшись через плече, я побачив тридцятирічного на вигляд чоловіка з неохайно скуйовдженою чуприною та в чорній поліцейській формі, що висіла на худорлявому тілі зім’ятим простирадлом.

— Треба йти, капітане. — Голос звучав байдуже.

— Добре, виводимо його.

Кострубчук ухопив палицю — і мої м’язи автоматично напружилися.

— Приніс? — Капітан передав палицю підлеглому й запитально глянув у його брезкле лице.

Худорлявий кивнув і мовчки простягнув капітанові невелику ампулу з прозорою рідиною. Рука поліцейського тремтіла, наче він тримав гранату із зірваною чекою, що за мить розірве його на шмаття. Капітан спокійно взяв її та підніс поближче до очей, роздивляючись вміст. Повітряна бульбашка перепливала з дна ампули до шийки та назад.

— Не хвилюйся, — мовив Кострубчук, — це не смертельно. Навпаки, на певний час зніме біль, а заодно й заспокоїть. Ми гарно поспілкувалися, але ризикувати далі я не збираюся.

— Що це?!

— Тіопентал-натрій. Нічого страшного, просто вирубишся на трохи й даси спокійно подумати.