Андрій Новік - Останній спадок

Ноги вдарили по гальмах, а руки крутнули кермо, спрямовуючи сірий Volkswagen на зустрічну смугу. Він не міг втратити Максима, на ньому трималося все. Тільки не зараз, коли пошуки куба й Чаркеса ось-ось сягнуть апогею. Світ має знати правду, тож Ярославова слабина не повинна стати цьому на заваді. Не так це все чоловік уявляв увесь останній місяць.

— Сюди, — показав Левицький пальцем на вуличку з однобічним рухом.

Авто знову перетнуло зустрічну смугу й звернуло в провулок під знаком заборони руху.

— Куди він подівся?! — пробелькотів Антон, раз по раз дивлячись на вуличку у вічко фотоапарата.

— Не сци, знайдемо.

Але хлопця ніде не було. Напівзатемнений у світлі ліхтарів провулок за двадцять метрів виводив на іншу, більшу дорогу.

— Глянь! — Левицький уже кричав, тицяючи пальцем у лобове скло.

Вискочивши на ширшу вулицю, чоловіки побачили вдалині Максима Підгірського. Одначе не самого. Двоє майже непомітних у пітьмі здоровил у чорних футболках тримали хлопця під руки, заштовхуючи на заднє сидіння припаркованого на узбіччі фургона.

— Клятий італієць… — злетіло з Ярославових вуст.

— Чого ти стоїш?! — ревнув Ігор.

— А що мені робити?

Він зупинив авто за півсотні метрів від фургона, коли той, скрипнувши колесами, рушив із місця.

— Треба… треба його витягувати звідти, — невпевнено промовив Ігор.

— Як ти це собі уявляєш?! Ті двоє скрутять нас на раз-два.

— То, може, хоч простежимо?

— Коли вони нас зафіксують, то або просто відірвуться, або відкриють вогонь. Хочеш?

Ігор Левицький мовчав, готуючись до гнівного осуду Сотника.

— Треба сповістити Бажана. Коли приїдемо, я своїми руками придушу того Аллеґро.

— До чого тут він? — кліпав очима Левицький, доки збілілий Антон ховався в кріслі заднього сидіння, мов черепаха в панцирі.

— До чого? — Цього разу Ярославів голос забринів люттю. — Зрозуміло ж, що то він дав знати своїм, де буде Максим сьогодні ввечері.

— Та він же не знав! Італієць не мав доступу до інформації, особливо про малого.

— Не думаю, що для нього це було проблемою.

— І що тепер? — озвався з-за спини до чортиків переляканий хакер.

— Вибиватимемо з нього лайно, а як виб’ємо — він виведе нас на тих блядовикрадачів.

Сірий Volkswagen Golf зі швидкістю 105 км/год рухався по шосе в напрямку до Тернополя.

Кілька годин тому оперативна група взяла штурмом будинок у Малечковичах і провела там повне зачищення. Ярослав, який убіг у дім останнім, заскочив моторошну картину: тіла ліквідованих валялися на підлозі, а від їхньої крові та нагадувала абстракційну картину якогось збожеволілого художника. Попри відразу, чоловік дивився на трупи з певною гордістю: «Родове відродження» продемонструвало силу, не давши задньої перед такою потужною організацією. Тепер годилося замести за собою сліди. З останнім пострілом оперативники взялися швидкими й чіткими рухами зачищати приміщення, виймаючи кулі зі стін, підлоги, стелі та трупів і вистрілюючи набої з беркутівської зброї.

До завдань Ярослава Війта належало знайти Далібора Кравця та його сина. І не трупи в калюжах крові, а хлопченя, що на очах десятка озброєних оперативників ридало, обіймаючи закривавленого батька й затискаючи його шию пальцями, крізь які повільно цебеніла кров, вивело чоловіка з рівноваги.

— Сюди, бігом! — заволав Війт. — Він іще дихає.

Підскочили троє оперативників і, обережно відсторонивши малого, наклали на шию Кравцеві пов’язку. Ще за мить вони щезли, понісши зм’якле тіло та малого Луку до авто.

— Хто це зробив?! — ревнув Ярослав, коли заціпеніння минулося. — Хто підстрелив Кравця?!

— Не ми, — обізвався найближчий до нього чоловік із важким молотом у руках і балаклавою майже на все обличчя, — он той, що навпроти. За траєкторією кулі видається найімовірнішим, що поцілив саме він. Ми в шию не стріляємо.

Від беземоційності та холоду відповіді найманця Ярослав зніяковів. Він не був убивцею, лише заручником професійного примусу. З роками виробляється імунітет до таких справ і замість живого тіла залишається просто робоча оболонка.

У мертвому він упізнав Марка Яремчука, безперестану згадуваного в новинах від часу трагедії в Ілеві. Ярослав звелів відтягнути його надвір і покинути там до підпалу.