Андрій Новік - Останній спадок

— Я згоден! — гарячково вигукнув я.

Вірити Бойдові — це однозначно помилка, одначе з моєї ситуації то був єдиний вихід.

— Папір Підгірського в кімнаті. На його звороті нанесено цифри глаголицею, які я ще не повністю розшифрував. Мені треба трохи часу.

— До біса! Блядь! Ви подуріли, чи що? — заревів раптом на всю кімнату Марко. Не втямивши нічого з нашої розмови, він нутром відчув, що його хочуть підставити. — Я вам не дамся.

Він роззявив рота, аби ще щось гукнути мені чи Бойдові, але вмовк, ошелешений звуком розбитого віконного скла. Майже водночас із тим звуком здорованя, який стояв позад мене, націлившись у тім’я, кинуло на метр уперед. Його голова вибухнула, мов від закладеної в ній вибухівки, а мозок упереміш із часточками шкіри та шматками черепа розлетівся по стінах, вимальовуючи жахливу сюрреалістичну картину. Від звуку пострілу Лука скричався й судомно вчепився в мій одяг. Не розуміючи, що коїться, я всім тілом накрив малого в спробі сховати від небезпеки.

Бойд метнувся до стіни біля сходів, на ходу витягуючи з-за пояса Beretta 92FS зі срібним покриттям, і почав швидко, проте спокійно визирати зі свого сховка у вікно — вираховував місцезнаходження стрілка. Марко тим часом кинувся до тіла вбитого беркутівця й, ухопивши пістолет, що випав із його руки, присів під вікном.

— Це все він! — заволав він, тицяючи дулом пістолета в мене. — Це його напарники. Вони прийшли по нього.

Іще один беркутівець, який не встиг залізти під стіл, як інші, крутнувся на місці й упав у калюжу власної крові: праву частину його голови розірвало снайперською кулею. Підлогою розповзлися залишки мозку із застряглими в ньому зубами, одне око повільно покотилося підлогою, волочачи за собою тонку м’яку субстанцію.

Усе відбувалося надто швидко. Я не дивився. Я просто заплющив очі, благаючи небеса врятувати Луку. Від страху дитина заходилася німим плачем, який переривали напади голосного кавкання. Я нічого не міг удіяти, окрім як до болю в пальцях стискати найдорожче у світі тільце.

Бойд востаннє виглянув з-за кута стіни й сховався, більше не з’являючись.

— Я так просто не дамся! — ревів Марко. — Не на того напали, суки!

Раптом, ніби щось відчувши, я кинув погляд через плече на свого колишнього друга. Той сидів біля стіни під вікном і цілився просто мені в обличчя.

— Це ти в усьому винен! — Куля з наступного пострілу пробила стіл, під яким ховалися двоє беркутівців, і намертво звалила одного з них. — Через тебе я тут! А коли вже так, то зроблю країні послугу…

Марко вистрелив. Прошивши шию наскрізь, куля розірвала артерію. З рани пульсуючими поштовхами почала бити кров. Легені стиснуло, і єдине, що давалося легко, — це видихати. Відпустивши Луку, я схопився руками за шию. З кожним ударом серця назовні не просто виливалася кров, а виходило моє життя. Я відчув, що падаю на підлогу, продовжуючи неусвідомлено триматися за шию. Вуха заклало, і крізь могильну тишу в них проривалися тільки поодинокі благальні верески «Тату!».

«Пробач, Катерино, я не впорався. Я обіцяв бути поряд із тобою. Я обіцяв бути поряд із нашим маленьким, бути сильним і виховати таким самим його. Але не витримав. Утратив контроль, утратив сина. Нашого сина. Благаю, убережи його, бо я не зміг».

Заплакане личко сина та слабкі удари кулачками в груди були останнім, що я побачив і відчув до того, як холодна темрява поглинула мене.

Злива не вщухала, і розгледіти щось на вулиці без ліхтарів було непросто. Розтинаючи прямовисну дощову стіну, сірий Volkswagen звернув на княгині Ольги. Ярослав щосили намагався втримати хлопчину в полі зору. У передчутті розмови з Максимом він нервував. Чоловік подумки перебирав варіанти: повідомити хлопцеві, що причетний до смерті його діда чи, може, затаїти це, сховавши десь у закутках душі. Так, його робота вимагала жорстоких, іноді кривавих заходів, але за умови, що ті не суперечать статуту й обґрунтовано потрібні для справи. «Цілі виправдовують методи!» — це твердження було одним із лозунгів «Родового відродження».

— Малий зник, — гаркнув Ярослав, вглядаючись у темінь вулиці.

— Що?.. Зник?..

Серце закалатало, мов церковні дзвони недільного ранку, а спина вкрилася краплями холодного поту. Максим Підгірський зійшов із дороги, звернувши в якийсь невеликий завулок. Годилося б повернутися на кількадесят метрів назад і спробувати знову впасти хлопцеві на хвіст.