Андрій Новік - Останній спадок

З четвертої спроби дібравши ключ, я відчинив браму. Ноги понесли мене вперед, до завішених шторами вікон першого поверху.

— Марку! — надриваючи голосові зв’язки, гукав я в порожнечу. Біля трьох сходинок, які виводили на ґанок, поранену ногу звело судомою, пальці викрутило так, що довелося сісти на землю, випроставшись. Виждавши якусь мить, я притьмом скочив на ґанок і заходився щосили гамселити по дверях рукою із затиснутою в них зв’язкою ключів. Потім узявся бити ногами, налягати плечима, але марно. Двері не піддавалися. Вони знали, що я йду: Бойд телефонував їм, сповіщаючи. Вони чують мій крик і однаково сидять усередині, наче у фортеці.

— Марку! Я знаю, що ти там! Я тебе бачив! — Голос надламався. — Марку, вони злочинці! Це вони вбили Макса, чуєш? Нас обманули!

Двері повільно відчинилися, і на поріг спокійно виступив чепурний та охайно виголений Марко Яремчук. За емоційністю він міг зараз змагатися лише з цегляною стіною.

— Марку, нам треба поговорити, — ковтаючи склади, заторохтів я, — вони… вони… Що вони тобі набрехали? Мене тримали тут, казали, що тебе викрало «Родове відродження». Чуєш? Що ти на їхньому боці, що зрадив мене! Ходімо звідси, друже!

Хотілося виказати усе й одразу, однак виходила нерозбірлива мішанина.

— Даліборе, — навдивовижу спокійно почав Марко.

— Ні, ти послухай. У них Лука! Що, як вони брехали й про мого сина? Сина, Марку, ти розумієш? Він у них. Я знаю це. Десь. Треба його знайти. Допоможи мені, Марку. Га?

Оминувши друга, я ввійшов до будинку. У величезній кімнаті, куди ступив просто з вхідних дверей, я побачив двох озброєних чорними макаровими чоловіків — один перекривав сходи на другий поверх, другий сидів у кріслі біля зачинених дверей до якоїсь кімнати. Від їхніх пильних поглядів у мене запекло під грудьми: під впливом адреналіну алкоголь поволі втрачав здатність керувати моїм тілом. Я повернув голову ліворуч, за спину Маркові, — решта дверей також була зачинена. Та щойно зробив крок уперед, чоловік, що сидів у кріслі, рішуче підвівся й узяв мене на мушку пістолета.

«Ціль усередині».

«Чекайте на сигнал».

— Ти! — викинувши вперед руку з міцно затисненою в ній дошкою, відчайдушно заволав я до нього. — Бойд звелів не займати мене! І Марка!

— Чуваче, сядь, — знову так само спокійно мовив друг.

— Що? Ні, ти не розумієш! Нам не можна тут лишатися, треба йти. — Я спробував ухопити друга за лікоть, аби вивести з будинку, одначе той холодно відсторонився.

— Нікуди ти не підеш, — сходами з другого поверху спускався американець, чиє обличчя розтовкти кортіло найдужче. Ґарланд Г’юз незмінно променився пихою та самозадоволенням.

— Це ви викрали мого сина? — сконцентрувався я на Г’юзі, замахуючись дошкою тепер на нього. — Кажи!

Крок за кроком я наблизився до американця майже впритул. На відміну від решти, він виявляв найбільший спокій, підкреслений глузливою посмішкою.

— Звісно, ми, — глузливо посміхаючись, відповів Г’юз.

— Де він?!

Я заметався навсібіч, неначе й справді міг роздивитися звідси місце, куди сховали сина, та, раптом зашпортнувшись за складку на килимі, навзнак упав на підлогу, боляче вдарившись потилицею. Американець вибухнув нестримним реготом. За ним почали гиготіти двоє беркутівців. Я пошукав очима шлях до відступу — на дверях стояв Марко, дивлячись на мене з ледь прочитуваним співчуттям і якоюсь наче… провиною. Утім останнє не завадило йому не зробити жодного поруху, аби допомогти мені принаймні звестися на ноги.

— Бачив би тебе твій малий, — заливався сміхом Г’юз. — Ха-ха. Жалюгідне видовище.

З відчайдушним вигуком я підскочив до нього, розмахуючи своїм дерев’яним цурпалком. Однак дістати ним Г’юза не спромігся. За два кроки до американця беркутівці схопили мене під плечі й скрутили руки за спину. Один двічі вдарив мене коліном під ребра, а другий зацідив правим хуком у щелепу, від чого під вухом у мене щось тихо хруснуло. Я впав на спину, безсило розкинувши руки й випустивши свою зброю.

«З будинку вийшли четверо. Прямують до цілі А».

«Тримати позицію».

«За вікнами нічого не видно».

«Тримати позицію, я сказав».

Моя прибита голова більше не могла видати жодного рішення. Якщо досі до друга, такого самого, як я, заручника, мене вів гнів, то тепер, бачачи залізобетонний Марків спокій, він згас. Невже Марко на їхньому боці?

— Марку, — простогнав я, вихаркуючи на підлогу кров.

Я спробував підвестись, але найближчий здоровань врізав мені ногою в обличя. Брова тріснула, і по щоці швидко побігли червоні краплі крові. Скрикнувши від болю, я рукою затиснув розірвану брову, намагаючись зупинити кров, але та продовжувала цебеніти крізь пальці.