Андрій Новік - Останній спадок

Після кількахвилинного стояння перед навстіж відчиненим вікном координація трохи покращилася. Двадцять-тридцять глибоких вдихів — і очі згадали свої функції, тож я спромігся подивитися за вікно. Сонце сідало, біля будинку ввімкнулися перші ліхтарі, і в їхньому світлі добре проглядався обведений парканом і насадженнями високих зелених ялиць сусідський будинок. Один з американських найманців саме спокійнісінько прочвалав від його брами через увесь двір до вхідних дверей і зник усередині.

«Якого?..»

Я пригадав, що, в’їхавши в цей будинок, Ґреґор Бойд ховав пса в комірчині, аби той не здіймав зайвого галасу та не привертав уваги сусідів, а тепер виявлялося, що найближчий будинок також у його розпорядженні? Та й собака кудись подівся. Щоби переконатись у реальності сприйняття, я міцно, до сліз, протер очі й знову прикипів ними до сусідської території, проте жодного руху, окрім колихання гілок під вечірнім вітром, не вловив. Примарилось ? Я вмить протверезів і тепер упевнено тримався на ногах, щосили стискаючи руками підвіконня.

Сумніви розвіялися, коли за кілька хвилин із дверей будівлі по сусідству з’явився чоловік, який учора чекав у будинку на авто, яким Бойд і Г’юз привезли мене сюди. Я постояв іще кілька хвилин, повільно осягаючи, що…

«Кляті америкоси киданули мене!»

За мить із будинку вийшов іще один кремезний чоловік, і я закляк. У жовтавому світлі вуличного ліхтаря, глибоко затягуючись цигарковим димом і спокійно вглядаючись у сутінки, стояв… Марко. Зо дві хвилини простовбичивши так, він розвернувся та зайшов у дім.

— Куди квапишся, друже?!

Здоровило в чорній футболці, мішкуватих штанях і з товстезним ланцюгом на кисті правої руки застережливо насупився, усією своєю масою затуляючи вихід із будинку. Зачувши від мене різкий запах алкоголю, чоловік іще більше розправив плечі, проте силуваної усмішки з обличчя не стер.

— Вау, — демонстративно помахав рукою перед носом він, — та від тебе шлейф, як від Полтви [88] Полтва — річка, що протікає в межах міста Львова; ліва притока Західного Бугу. 1885 року було зроблено перші кроки, аби спрямувати русло річки під землю, в обхід місця, де мали розпочати будівництво оперного театру. Унаслідок зливу стічних вод міста в річку остання перетворилася на каналізаційний колектор. На сьогодні Полтва перебуває в жахливому екологічному стані й потребує вживання водоохоронних заходів. . Краще піди ляж, відпочинь.

Глузливі слова Богдана — саме так до нього зверталися свої — вмастили достатнього ляпаса, аби гнів обріс самовпевненістю.

— Відступися з дороги! — вигукнув тремтячими губами.

Беркутівець не ворухнув жодним м’язом, і я спробував обійти його, відштовхнувши плечем, але той, утричі більший за мене, вистояв. Здивовано кліпаючи очима, він штовхнув мене у відповідь, від чого я відлетів убік і, перечепившись через стос довгих дощок, упав долілиць. Штовханина протривала всього секунду, а я незчувся, як ліг долілиць.

«Сука!»

Не відчуваючи болю, намацав під оком легкий поріз, з якого тонкою цівкою зацебеніла тепла кров. Шкіра завібрувала, мов під анестезією. «Вб’ю гада!» Рукою намацав поряд на підлозі невелику, метрової довжини, дошку й ухопився за неї як за єдину надію на порятунок.

«Придурок! Я попереджав!»

Одним рухом я скочив на рівні й зацідив бугаєві дошкою по обличчі. Захищаючись, Богдан викинув руки, і перший удар поцілив йому в ліве передпліччя. Чоловік завив від болю, але, тримаючись за забиту руку, шарпнувся вперед, аби всім корпусом збити мене з ніг. Потужності ривка беркутівцеві не вистачило, аби й на мить узяти ситуацію під контроль — щойно той наблизився, я щосили вгатив його по лівому передпліччі. Ще раз завивши, він обхопив моє тіло за таз і стиснув так міцно, що я почув хрускіт своїх кісток. Адреналін теліпав моїм серцем, як непотребом у порожньому мішку, і я вже не тямив, що роблю. Тож, коли, випручуючись із залізних обіймів здорованя, великим пальцем лівої руки налапав м’яку вологу кульку ока, щосили встромив його вглиб. Здоровань умить відпустив мене і, вхопившись за обличчя, відстрибнув. Та мене вже було не спинити. Дошка злетіла вгору й важко опустилася на голову мого супротивника. А потім іще раз і ще. Рука перетворилася на продовження імпровізованої зброї, на кожному ударі я відчував десь під ребрами легенький лоскіт насолоди, наче від ковтка свіжого повітря після кількаденного ув’язнення в затхлій кімнаті. Я бив, доки не пролунав огидний хрускіт, а кисть охоронця не вигнулася неприродно назовні.