Андрій Новік - Останній спадок

— Досить, — гукнув Марко, — так ви його приб’єте.

— То й що? — байдуже кинув йому у відповідь Г’юз.

— Він вам потрібен! Ви досі не знаєте, де шукати ту вашу річ.

«Ту вашу річ»! Невже Марко не знає навіть про те, що саме вони шукають? Невже допомагає, не розуміючи й половини всього? З якої причини? Навіщо? Гроші?

— Де мій син? — повільно, але членороздільно повторив я.

— Pick up him! [89] Підніміть його! ( англ. ) — пролунав від дверей владний голос Ґреґора Бойда. Спочатку я подякував Богові за його появу. Та згадка про синове обличчя спричинила нову хвилю гніву, і, коли беркутівці попід руки поставили мене на ноги, я плюнув американцеві в обличчя. Той повільно витерся, водночас оглядаючи мої ушкодження на обличчі й на тілі. Кров повільніше, проте юшила з моєї розсіченої брови. Бойд, угледівши на підвіконні якусь ганчірку, простягнув її мені.

— Тримай. Приклади до обличчя.

Я скорився, приймаючи подачку.

«Усі в будинку. Одного поставили назовні».

«Тримати позицію. Хмаро, обійди перший будинок і знешкодь того, що назовні».

«Зрозумів».

— Сучий сину, де Лука?!

Останнє слово прозвучало так вистраждано, ніби я віддав усі свої сили, аби вимовити його. Я не міг стояти на своїх двох і висів на руках беркутівців. Зрозумівши, що не протягнуть довго, ті кинули мене на коліна й навели пістолети. Стоячи навколішки, усе, що міг тепер бачити, були роздуті від обурення ніздрі Г’юза.

— Для чого було це робити? — кивнув на мене Ґреґор.

— А не однаково? Так чи так він мрець.

— Доки не вийшли на «Родове відродження», він нам потрібен.

— Суки, позатикайтеся! — Щойно я вигукнув ці два слова, беркутівець замахнувся на мене прикладом пістолета та за помахом руки Бойда спинився. — Де Лука? Марку, де Лука?

— Приведи його, — звелів Бойд.

— Із задоволенням, — усміхнувся Г’юз і, розвернувшись, подався сходами на другий поверх. — Сьогодні якраз привезли.

Марко стояв поряд, не знаючи, як повестися, що сказати. Він продовжував прошивати мене винуватим поглядом.

— Як ти це зробив? — благально запитував Марко.

Я глипнув на нього крізь криваву пелену, не розуміючи, про що він говорить.

— Як ти вбив тих селюків, якщо я постійно був поряд із тобою? Тобі хтось допомагав?

— Що?! Що ти мелеш?

Слова Марка обурювали й бентежили. То він вважає мене вбивцею? Свою здогадку я просто виплюнув йому в лице.

— Це ти?.. Це ти забрав Луку зі школи, так? — Я не кричав, а просто хотів зрозуміти.

Марко лише мовчки кивнув головою.

— Навіщо?

— Гроші, — стенув плечима. — Вони пообіцяли непогану сумму. Я думав, тебе відразу віддадуть поліції, а не триматимуть тут заручником.

— Поліції? — перепитав я.

— Так, а куди ж іще? Ти порішив стількох людей, гадав, тобі все зійде з рук?

— Та не чіпав я нікого, дебіле! Як ти не втямиш: мене підставили!

— Ну, звісно, — всміхнувся Марко. — Звісно, що ти саме так казатимеш. Цікаво, як ти перед малим відбріхуватимешся.

— Та що з тобою? Що вони тобі наплели?

Беркутівці слухали нашу розмову, тримаючи мене на мушці, а Бойд тим часом відійшов і притулився спиною до стіни біля сходів, нагорі яких щойно зник Г’юз.

— Нічого нового. Що ти вбив студента, що зв’язався з тими релігійними фанатиками. Я мусив утертися тобі в довіру як мало не найближча тобі людина й вивести на чисту воду. Мене попросили стежити за тобою. Щойно я дізнався, куди ти налаштувався їхати з тим твоїм папірцем, вони, — кивок у бік Бойда, — одразу попередили, що ти спробуєш і там когось убити. А знаєш, тобі чудово вдалася роль невинного ягняти, такого собі викладача-тюхтія. Одначе ти проґавив один момент. Ну, коли не міг діяти сам. Я про те, як нас підрізали твої друзі. Г’юз тоді врятував мене, підрихтував, завіз до школи по Луку й потім сюди. Жаль кралю, звісно. Гарна була мала.

На згадці про Олівію я скипів.

— Стули пельку, падло! Не смій ляпати про Олівію своїм брудним язиком! Вона була моєю подругою, а через тебе її не стало.

— Через мене? Ти що таке верзеш? — Марко, не розуміючи, вирячився на мене.

— Ти розпатякав їм, куди ми їдемо. Це вони винищили тих людей, підрізали нашу машину, посадили Олівію на наркотики. Це все вони, ідіоте!

— Не ускладнюй, Даліборе! Колись ми були друзями, та смерть дружини погано на тебе вплинула. Краще б ти здався відразу, ще в універі, і не мучив ні себе, ні мене, ні Луку.

— Тату!

Від тонкого дитячого голосочка я здригнувся, наче штрикнутий у спину. Сліпо вертячи навсібіч головою, вишукував, звідки до мене озивається Лука. Це він, я певен. Синів голос я б нізащо ні з яким іншим не сплутав. Спробував протерти руками очі, аби глянути в бік сходів. Зрештою спромігся розгледіти, що праворуч мене стоїть довготелесий Ґарланд Г’юз, поряд — Ґреґор Бойд, а перед ними — хлопчик із розкуйовдженим волоссям і змученими очима. На личку сина виднілися бузково-жовті синці, а нижню губу перетинав невеликий червоний рубець. Його били. Та худоба била мого сина!