Андрій Новік - Останній спадок

— ЗДОХНИ! — волав я знавісніло.

Іще удар — і половина дошки відскочила від Богдана, полетівши кудись за його спину. З уламка, що залишився в моїй руці, звисав, зачепившись за грубу гостру скалку, клапоть шкіри. Бекрутівець притискав понівечену руку до грудей і мовчки кривився в болісній гримасі. Здавалося, усім своїм виглядом він випрохував прощення.

Неспроможний погамувати шал справедливого гніву, я підхопив із підлоги іншу дошку та поцілив новим, дужчим ударом по незахищеній голові здорованя. Шкіра на лисині в того тріснула й залляла його червоною барвою.

— Ключі! — прохрипів я, простягаючи до поверженного ворога вільну руку.

Цілою рукою беркутівець слухняно сягнув до кишені й витяг звідти круглу металеву зв’язку. Та мені було мало. Я ненавидів його. Палав бажанням убити, позбавити життя, на яке він не заслуговував. Тож я завдав нового удару. А потім іще одного. І ще одного. Бив знову й знову, доки перенісся охоронця не ввалилося, ніс змістився аж на губи, а сам він не знепритомнів. Що, як не помер ? Треба добити його! Треба зупинити їх усіх!

— Що там коїться? — з дальньої кімнати пролунав налитий металом голос.

І коли я вже замахнувся для останнього удару, хтось дужий ухопив мене ззаду за руку і, видерши закривавлену дошку, сильним ударом вгатив мені по тімені. Перед очима попливло, я зашпортнувся за Богданові ноги й упав поруч нього на підлогу. Наді мною навис іще один тупоголовий беркутівець у футболці хакі. Новоприбулий із жахом вирячився на свого розпластаного на підлозі напарника. Скориставшись цим, я щосили шпурнув затиснуту в лівій руці зв’язку ключів, поціливши йому в щелепу.

— Сука-а-а!! — ревнув той, затуляючись долонею та витираючи кров із прокушеного язика.

— Відчепіться від мене!!!

Я вже був на ногах і, розмахуючи рукою зі своєю металевою зброєю, підступав до нового нападника. Хтозна-як, але на другому кроці я усвідомив, що опинився в оточенні ще двох дужих чоловіків, цього разу з пістолетами в руках. Чорні макарови, такі самі, як у Максима Підгірського! Один цілився мені просто в голову, другий — у груди, і кожен — після погляду на Богдана — тремтів від жаги помститися за товариша.

Вони боялися мене. Я чітко міг розгледіти їхній страх в очах. Вони мов дивилися на відчайдушного звіра, який от-от мав або загинути, або вижити.

— Досить! — гаркнув Ґреґор Бойд, вийшовши з вітальні.

Голос американця розбудив у мені єдину думку, що трималась у захмеленій голові.

— Ви мені БРЕ-ХА-ЛИ! Це тільки вистава, так?!

Доки охоронці тримали мене на мушці, Бойд пильним поглядом вивчав із голови до п’ят, ненадовго зупиняючись на божевільних очах і, вочевидь, вирішуючи, як учинити з неконтрольованим заручником. «Ну ж бо, накажи вбити мене! Ти ж цього хочеш, паскудо!»

— Відпустіть його.

Бойд кивнув охоронцям, однак осягнути зміст наказу тим не вдалося: поглипуючи на тіло Богдана, зброї вони не відводили.

— Я сказав «пустіть», — крізь зуби процідив американець.

Коли врешті беркутівці скорилися та опустили пістолети, Бойд відвернувся й витяг із кишені телефон.

«Дошка мені знадобиться», — подумав я, хапаючи її перед тим, як вибігти з будинку на вечірнє подвір’я. Попри те, що в мене й досі крутилася голова й терпли кінцівки, я спробував мислити. Марко! Він у них. Мабуть, його тримали й допитувати так само, як і мене. А що, як Маркові також показали всі ті новини й переконали в моїй винуватості? Чоловік проїхав півкраїни, аби просто підтримати мене, а вляпався в багно, з якого не вилізти. Та нехай — ось зараз я побалакаю з ним, усе залагоджу, і ми заберемося звідси.

«На позиції. Ціль вийшла з будинку, прямує до дороги».

Обходячи відчинену браму, я зачепився ногою за металевий штир, що стирчав з-під землі, і гепнувся в глибоку водостічну канаву обабіч дороги.

«Блядь! Бля-а-а-а!» — У нозі запульсував різкий біль.

Тепер до сусіднього будинку довелося шкандибати. На кожному кроці я припадав на праву ногу, у пошуках опори широко розкидаючи для балансу руки.

На кого я перетворився?

Ворота на вході у двір стояли зачинені. Я трохи загаявся перед ними, вишукуючи очима темні силуети в освітлених прямокутниках вікон. Потому тяжко зітхнув і взявся розглядати у світлі вуличного ліхтаря видерту в беркутівця зв’язку ключів. Вечірню тишу порушували тільки дикі вигуки українською й англійською, що лунали з обох будинків. Усвідомивши, що оце вперше я опинився на самоті поза межами своєї імпровізованої «в’язниці», я роззирнувся й побачив, що в радіусі як мінімум кілометра довкола наших двох будівель не було нічого, окрім необлаштованих прибудинкових територій із напівзведеними котеджами.