Андрій Новік - Останній спадок

«Перший будинок — чисто».

«У другому видно якийсь рух. Здається, дитина».

«Скеля зі своїми — в обхід другого будинку. Перший, береш на приціл?»

«У третьому вікні можливий частковий огляд».

«Готуйся. Працюєш за сигналом».

— Луко, — усміхався я крізь сльози, пестячи синове личко поглядом.

На мій поклик малий випручався з рук американця й метнувся до мене. Худе тільце потонуло в моїх обіймах — і я мимоволі здригнувся. Хоча волосся Луки ще досі пахло солодкавим шампунем, яким він мив голову в переддень викрадення, у мої ніздрі вдарив різкий запах поту й сечі. Штанці сина наскрізь просякли випорожненнями. «Йому не давали ходити до туалету!» Та моя здогадка була не такою страшною, як правда. Злякана дитина в стані шоку ходила під себе, не усвідомлюючи цього. Хай там як, але малий був цілий. Я тулив його до себе, наче ховаючи в обіймах від жорстокого світу, присягався більше ніколи його не залишати на самоті й, попри все, завжди бути поряд.

— Доні…

— Татку, мені боляче, — плакав Лука, поклавши голову мені на груди.

— Усе буде добре, синку. Я тут, тато з тобою.

Затуливши руками обличчя, хлопчик розридався на повен голос. Тепер він не мусив бути хоробрим! Він знайшов свого батька! Від тих гірких сліз я знову здригнувся. Я підвів його. Я підвів свого сина. Абсолютно. Якби не та пляшка коньяку, я б твердо стояв на ногах і хтозна, чи не наважився б дати відсіч беркутівцям і Бойду?

«Катерино, пробач. Я не впорався. Я поганий батько. Мені не вдалося зробити нашого сина щасливим. Через мене ти не бачиш зараз його усмішки, а тільки сльози та страх. Ти просила вберегти його, та я не зміг».

— Татку, — пхинькав Лука на моїх грудях, а я лише дужче пригортав його.

— Ну, досить уже, — презирливо вишкірився Г’юз і, вхопивши Луку за плече, силоміць відірвав від мене.

— Облиш дитину!

Користаючись неуважністю охоронців, я кинувся на американця.

«УБ’Ю ТВАРИНУ!!!»

Один удар. Мені дали змогу завдати лише один удар до того, як мало не розвалили потилицю руків’ям пістолета. Та перед тим, як укотре впасти на підлогу, я вихопив поглядом Ґарланда Г’юза та зловтішно гмикнув: з пробитої щоки американця стирчав один із ключів, які я стискав до того в долоні. Стогнучи й хапаючись руками за металеву зв’язку, той намагався витягти злощасний ключ, натомість спричиняючи ще більший біль. Бойд кинувся допомагати напарникові, та коли торкнувся зв’язки, Г’юз інстинктивно відсахнувся, розпоровши шкіру на щоці аж до самої губи. Ґреґорові лишалося тільки тупо витріщатися на свого залитого яскраво-червоною кров’ю колегу.

Ґарланд Г’юз припав до сходів і скавчав, як приблудний пес від копняка перехожого. Рачкуючи підлогою, він силкувався намацати руками хоча б щось, аби зупинити кровотечу, і, не знаходячи нічого, раз по раз люто зиркав на мене. Його погляд світився жагою знищити. Та куди там знищити! Г’юз волів не просто вбити, він прагнув катувати, різати моє тіло на шматочки, підсмажувати на повільному вогні й видирати один за одним усі мої нігті. Доки американець спопеляв мене поглядом, Бойд кивнув одному з беркутівців повести того на другий поверх, до ванної кімнати, і допомогти залатати рану. Попри відверте небажання виконувати наказ, Ґарланд скорився й учепився в руку свого помічника.

Лука підбіг до мене й обхопив руками за пояс.

— Даліборе, час із цим закінчувати. Я знаю, що пергамент має на звороті ще одне шифрування. Домовмося: ти розповідаєш нам, що там, а ми, знайшовши Чаркес, відпускаємо вас із Лукою, нівелюємо всі звинувачення. Ви зможете жити, як колись. Мир, гармонія. Вирішуй.

— Як пускати? — утрутився англійською Марко. — Він убити! Глянь, він бити твій друг. У поліцію!

Маркові ніколи не давались іноземні мови. Він завжди був лише м’язами. Найтупішими у світі м’язами.

— Навіщо ви викрали мого сина?!

— Це був вимушений захід, — у голосі американця вчувався жаль за скоєне, — пробач. Ми потребували якогось важеля, аби присилувати тебе діяти в наших інтересах.

— Важіль… — Вони назвали мого сина важелем. — А малий Підгірський?! Його для чого вбили?!

— Це мав бути початок усьому. Початок перевороту та його протидії. Початок твоїх дій.

— Я не розумію…

— Тобі й не треба.

Я не міг зосередитися ні на чому, окрім Бойдової обіцянки домовитися. Щосили притискаючи сина до грудей, бажав лише одного — уберегти його.

— Як ви знімете всі звинувачення? — недовірливо запитав я.

— Звалимо все на нього, — махнув він рукою на Марка, що розгублено кліпав очима, вочевидь невдоволений нашим малозрозумілим спілкуванням англійською. — Напарник, який затаїв на тебе злість, підставив і викрав твого сина. Є відеозапис, де саме він забирає Луку зі школи. Зручно, хіба ні? За однієї умови: ти повинен співпрацювати з нами.