Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Вона сідає на кухонний стілець із похмільним стогоном, музикою вільно обраної недуги. Не так багато варіантів пропонує вечір після дня пиття. Насправді тільки два: або гризота сумління, або ще пиття, і вже тоді гризота. Мати обрала перше, але ще не пізно. Сир, уже забутий, лежить на столі. Клод повертається звідти, де житиме моя мати, мільйонерка, що здихалася мене. Він перетинатиме Лондон на таксі, бо так ніколи й не навчився водити.

Я намагаюся побачити її такою, як вона є, якою вона має бути: дозріла у своїй вагітності двадцятивосьмирічна жінка, молодо (я наполягаю на цьому прислівнику) згорблена над столом, білява й заплетена, як саксонський воїн, прекрасніша, ніж під силу описати реалізмові, струнка, якщо не брати до уваги мене, майже гола, сонячно рожевіє плечима, шукаючи місце для своїх ліктів на кухонному столі, серед тарілок місячної давнини у жовтковій глазурі, хлібних і цукрових крихт, на які щодня блюють хатні мухи, смердючих тетрапаків і брудних ложок, висхлих на струп рідин на конвертах від рекламної пошти. Я намагаюся побачити її й любити її так, як маю, а тоді згадую, чим вона обтяжена: злодієм, котрого взяла собі за коханця, святим, котрого вона покидає, учинком, котрий вона схвалила, дорогоцінною дитиною, котру віддасть чужим людям. Чи ви досі любите її? Якщо ні, то ви ніколи й не любили. Але я любив, любив. І люблю.

Вона згадує про сир, тягнеться за найближчим гострим інструментом і добряче б’є. Шматочок відскакує, і ось він у неї в роті — сухий камінець, який можна посмоктувати, поки вона розмірковує про своє становище. Минає кілька хвилин. Не дуже, думаю я, її становище, хоча наша кров усе-таки не загустіє, бо сіль, яку вона їсть, знадобиться їй для очей і щік. Звук материнського плачу проймає дитину. Вона дивиться в лице незаперечному світові, котрий створила: убити Джона Кернкроса, продати його родинний спадок, поділити гроші, здихатися малого. Це я мав би ридати. Але ненароджені — зверхні стоїки, безвиразні, заглиблені будди. Ми приймаємо, на відміну від наших менших друзів, крикучих немовлят, що сльози — в природі речей. Sunt lacrimae rerum [10] «Вміють тут плакать над горем» — з «Енеїди» Вергілія, 1:462, пер. М. Білика. . Дитинячий вереск геть пропускає головне. Головне — чекати. І думати!

Вона встигає оговтатися до моменту, коли ми чуємо, як її коханець матюкається в передпокої, зачепивши сміття величезними брогами, котрі вона його заохочує носити. (Він має свій ключ. Це мій батько мусить дзвонити.) Клод спускається до кухні в підвал. Шарудіння виявляється поліетиленовим пакетом із продуктами або знаряддями вбивства, або і з тим, і з тим.

Він одразу помічає зміну в її стані і каже:

— Ти плакала.

Не так турбота, як питання факту. Або процедурне питання. Вона знизує плечима й відвертається. Він дістає з сумки пляшку й важко ставить її так, щоб матері було видно етикетку.

— Кюве-ле-шарне Менту-Салон «Жан-Макс Роже» гою року. Пам’ятаєш? Його батько загинув в авіакатастрофі.

Він каже про смерть батьків.

— Якщо холодне й біле, то має мені сподобатися.

Вона забула. Ресторан, де офіціант забув запалити свічку. Тоді воно їй сподобалося, а мені — ще більше. Тепер вискакує корок, дзенькають склянки — сподіваюся, чисті — і Клод наливає. Не можу відмовитися.

— Будьмо! — Її голос швидко пом’якшав.

Він доливає, тоді говорить:

— Кажи, що сталося.

Коли вона починає говорити, її горло стискається.

— Я думала про нашого кота. Мені було п’ятнадцять. Його звали Гектор, старий хороший дружечок, сімейний улюбленчик, на два роки старший за мене. Чорний, із білими шкарпеточками й нагрудничком. Якось я прийшла зі школи додому з огидним настроєм. Він був на столі на кухні, де ми його не пускали. Шукав якусь їжу. Я йому так дала з плеча, що він полетів. Коли він приземлився, було чути хруст старих костей. Після цього він надовго зник. Ми порозвішували оголошення на деревах і ліхтарях. Тоді хтось знайшов його на купі листя біля стіни, він туди заповз помирати. Бідний, бідний Гектор, закляк, як кістка. Я ніколи нікому не казала, ніколи не наважувалася, але я знаю, це я його вбила.

Отже, не її зловмисна справа, не втрачена невинність, не дитина, яку вона віддасть чужим. Вона знову починає плакати, сильніше, ніж раніше.

— Він і так уже віджив своє, — каже Клод. — Ти не можеш точно знати, що це через тебе.

Тепер схлипує.

— Знаю, знаю. Через мене! Ох божечки!

Знаю, знаю. Де я це чув? «Він убив свою матір, а от носити сірі штані — то нізащо». [11] 3 «Улісса» Джеймса Джойса, розділ «Телемак», пер. О. Тереха й О. Мокровольського. Але будьмо поблажливі. Молода жінка, кишковик і груди набрякли так, що зараз лопнуть, Богом призначений біль майорить усе ближче, а за ним — молоко й лайно, і безсонний перехід через нововідкриту країну незахопливих обов’язків, де груба любов вкраде в неї її життя, і примара старого кота м’яко переслідує її у своїх шкарпеточках, вимагаючи помсти ще й за своє украдене життя.