Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Ми добираємося до лункої ванної — величезної та брудної руїни, судячи з того, що я чув. Мати висуває шухляду, нетерпляче переворушує її деренчливий, шарудливий вміст, пробує іншу та в третій знаходить пластир для свого порізу. Вона сидить на краєчку ванни й умощує свою бідну стопу на коліні. З легеньких покрехтувань і того, як роздратовано вона втягує повітря, я розумію, що її поріз — у місці, до якого складно дотягнутися. Якби ж то я міг стати перед нею навколішки й допомогти. Хоча вона молода і струнка, однак із завадливим обсягом мене нагинатися вперед нелегко. Тож ліпше, вирішує вона, зручніше розчистити місце й сісти на твердій кахляній долівці. Але це також непросто. І все через мене.

Ось де ми й що ми робимо, коли чуємо Клодів голос, крик із першого поверху:

— Труді! Боже. Труді!

Глухий бух швидких кроків, і він знову вигукує її ім’я. Потім чути його важке дихання у ванній.

— Я порізала ногу цим ідіотським шматком скла.

— Уся спальня в крові. Я подумав... — він не каже нам, що сподівався на мою загибель. Натомість пропонує: — Дай я зроблю. А не треба спочатку промити?

— Ліпи давай.

— Не смикайся, — тепер його черга крехтіти й охкати. Потім: — Ти що, пила?

— Від’їбися. Ліпи.

Нарешті готово, і він допомагає їй підвестися. Ми разом хитаємося.

— Ніфіга собі, скільки ж ти випила?

— Один келишок.

Вона знову присідає на бортик ванної.

Він відходить до спальні й повертається за хвилину.

— Ми ніколи не виведемо з килима всю цю кровищу.

— Спробуй потерти чимось.

— Я тобі кажу, воно не береться. Дивись. Ось пляма. Спробуй сама.

Я рідко чув, щоб Клод розмовляв так просто. Востаннє це було на «можемо».

Мати також помічає різницю й питає:

— Що сталося?

Тепер у його голосі з’являється жалібне попхикування.

— Гроші він узяв і не подякував. І уяви. Він уже попередив власників тієї своєї квартири в Шордічі. Він переїжджає назад сюди. Каже, ти його потребуєш, хоч би як ти це заперечувала.

Відлуння у ванній стихають. Поки Труді та Клод роздумують, чути тільки їхнє дихання. Я ставлю на те, що вони дивляться одне на одного, одне в одного, довгим, промовистим поглядом.

— Ось так, — каже він нарешті у своєму звичному порожньому стилі. Чекає, тоді додає: — Ну?

У відповідь на це материне серце починає поступово пришвидшуватися. І б’ється не просто частіше, але голосніше, ніби хтось стукає по несправних голосних трубах. У її кишковику також щось відбувається. Її кишки розслабляються з розтягнутим рипом, і вище, десь над моїми стопами, звивчасті трубки женуть соки у незвіданих напрямках. Її діафрагма здіймається. Я притискаю вухо тісніше до стінки. За цим крещендо легко пропустити найважливіший факт.

Тіло не вміє брехати, але розум — це зовсім інша територія, бо, коли мати нарешті промовляє, її голос рівний та ідеально її слухається:

— Я згодна.

Клод підходить ближче й каже м’яко, майже пошепки:

— Але. Як ти думаєш?

Вони цілуються, й вона починає тремтіти. Я відчуваю, як його руки обвивають її талію. Вони знову цілуються нечутними язиками.

— Страшнувато, — каже вона.

І, відповідаючи на якийсь їхній внутрішній жарт, він відповідає:

— Волохато.

Але засміятися в них не виходить. Я відчуваю, як Клод пхає свій пах у її. Бути збудженими в такий момент! Як мало я знаю. Вона знаходить його застібку, смикає донизу, пестить, поки його вказівний палець вповзає під її обрізані шорти. Я відчуваю повторюваний тиск на своєму лобі. Чи не піти нам нагору? Але ні, слава Богу, він наполягає на своєму питанні.

— Вирішуй.

— Я боюся.

— Але не забувай. За шість місяців. У мене вдома, сім мільйонів у банку. А малого ми кудись прилаштуємо. Але. Що це. Гм. Буде?

Власне практичне запитання заспокоює його й дозволяє йому прибрати палець. Але її пульс, що вже ніби почав вгамовуватися, стрибає у відповідь. Не секс, а небезпека. Її кров пульсує крізь мене важкими ударами, як далекий артилерійський обстріл, і я відчуваю, як вона мучиться над вибором. Я орган у її тілі, не відділений від її думок. Я співучасник у тому, що вона збирається зробити. Коли воно нарешті приходить — її рішення, її шепітний наказ, її єдине зрадливе слово, то здається, ніби воно злітає з моїх власних недосвідчених вуст. У черговому поцілунку вона вимовляє його в губи своєму коханцеві. Перше слово дитини.

— Отрута.

Як же пасує ненародженим соліпсизм. Поки боса Труді просипається після наших п’яти келихів на дивані у вітальні і наш брудний будинок котиться на схід у темну ніч, я розмірковую над дядьковим «прилаштуємо» не менше, ніж над материною «отрутою». Ніби діджей, згорблений над своїм пультом, я зі скрипом прокручую цю фразу. «А... малого ми кудись прилаштуємо». Повторення обтирає зі слів зайве, і правда й моє здогадне майбутнє ясно сяють разом. «Прилаштуємо» — лише облудний родич слова «кинемо». Так само, як «малий» означає мене. І «кудись» також бреше. Жорстока мати! Це буде моя загибель, моє падіння, бо тільки в казках небажані сироти потрапляють до заможніших родин. Мене не візьме до себе герцогиня Кембриджська. Самотній політ такого жалю до себе висаджує мене десь на тринадцятому поверсі грубої багатоповерхівки, на котру мати, як вона каже, часто сумно задивляється з вікна верхньої спальні. Вона дивиться й думає: «Так близько, але далеко, ніби якесь Катовіце. Як-то там жити».