Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Але навіть так. Жінка, що холодно планує... вся в сльозах через... Краще не вимовляти це вголос.

— Коти можуть іще як задовбувати, — каже Клод із послужливим виглядом. — Гострять кігті об меблі. Але.

Він не знаходить, що цьому протиставити. Ми чекаємо, поки вона виплачеться. Потім настає час долити. Чому б і ні? Кілька ковтків, заспокійлива пауза, тоді він знов шарудить у своєму пакеті, і в його руках опиняється інший напій. Звук, коли він ставить його на стіл, м’якший. Пластикова пляшка.

Цього разу Труді читає етикетку, але не вголос.

— Улітку?

— Антифриз містить етиленгліколь, непоганенька річ. Я якось пригостив ним сусідського пса, величезну німецьку вівчарку, бісив мене страшно, гавкав день і ніч. Менше з тим. Ні кольору, ні запаху, приємний смак, досить солодкий, якраз для смузі.

Гм. Розтрощує нирки, пекельний біль. Маленькі гострі кристалики розрізають клітини навпіл. Він буде хитатися й белькотати, як п’яний, але без запаху спирту. Нудота, блювання, гіпервентиляція, судоми, серцевий напад, кома, ниркова недостатність. Завіса. Займає якийсь час, головне, щоб ніхто не завадив із лікуванням.

— Лишає якийсь слід?

— Усе лишає якийсь слід. Але подумай про переваги. Легко знайти, навіть улітку. Засіб для миття килимів теж підходить, але не такий приємний на смак. Наливати — саме задоволення. Заходить, як канхвета. Треба тільки зробити так, щоб ти не була пов’язана з моментом, коли це відбуватиметься.

— Я? А як щодо тебе?

— Не хвилюйся. Я пов’язаний не буду.

Це не те, що матір мала на увазі, але вона обирає промовчати.

Ми з Труді знову напиваємося й почуваємося краще, поки Клод, стартувавши пізніше та з більшою вагою тіла, ще нас наздоганяє. Ми з нею розділяємо два келихи сансеру, він випиває решту, тоді повертається до свого пакета за бургундським. Сіра пластикова пляшка гліколю стоїть поруч із порожньою, мов вартовий на нашому бенкеті. Або як нагадування про смерть. Піно нуар після пронизливого білого — як лагідна материнська рука. О, бути живим одночасно з таким виноградом! Розквіт, букет миру та розуму. Здається, ніхто не збирається зачитувати напис на етикетці, тож я змушений вгадувати й наважуюся поставити на ешезо гран крю. Якби мені приставили до скроні Клодів член або, що не так страшно, пістолет і наказали назвати виноградник, я бовкнув би Романе-Конті, через саму тільки ноту смородини й пізньої черемхи. Легкий присмак фіалок і витончених танінів наштовхує на те ліниве, м’яке літо 2005-го, не зіпсуте важкою спекою, хоча дражливий, мовби з сусідньої кімнати, запах мокко, як і трохи ближчий — почорнілого банана, викликають згадку про виноградник Жана Гріво в 2009-му. Але я так і не дізнаюся. Поки до мене, крізь мене, пробирається задумливий букет присмаків, складений на вершині цивілізації, я виявляю себе, посеред усього цього жаху, у настрої для розмислів.

Я починаю підозрювати, що моя безрадність не тимчасова. Дайте мені всю енергію, на яку тільки вистачить людських сил, дістаньте молодий пантеровидний варіант мене, зі скульптурними м’язами й довгим холодним поглядом, скеруйте його до останнього заходу: убити дядька, щоби врятувати батька. Покладіть до його руки зброю, монтувалку, заморожену баранячу ногу, поставте його за дядьковим кріслом, де він бачитиме антифриз, яким буде запалений і зворохоблений. Спитайте себе, чи міг би він — чи міг би я — це зробити, розтрощити цю волохату кістяну шишку й розбризкати її сірий вміст по брудному столі? Потім убити свою мати як єдиного свідка і збутися двох тіл у підвальній кухні — завдання, здійсненне тільки у мріях? А тоді прибрати в цій кухні — ще одне неможливе завдання? І перспектива потрапити до в’язниці, божевільної нудьги й пекла інших людей, і не найліпших людей. Ваш співкамерник, іще дужчий за вас, хоче безперервно дивитися денне телебачення всі свої тридцять років. Бажаєте йому завадити? Тоді дивіться, як він наповнює камінням пожовклу наволоку й повільно переводить свій погляд на вас, у напрямку вже вашої кістяної шишки.

Або припустімо найгірше, справу зроблено: останні ниркові клітини мого батька розсічені кристалами отрути. Він вихаркав свої легені й серце собі на коліна. Агонія, тоді кома, тоді смерть. Як щодо помсти? Мій аватар знизує плечима й тягнеться за пальтом, і, прямуючи до виходу, бурмоче, що вбивствам честі не місце в модерному полісі. Хай він говорить за себе:

— Брати закон у свої руки — вчорашній день, що годиться лише для підстаркуватих розсварених албанців і певних племінних різновидів ісламу. Помста мертва. Гоббс мав рацію, мій юний друже. Держава має володіти монополією на насильство, на загальну владу, яка нас усіх тримала б у страху. [12] 3 невеликими змінами — цитата з «Левіафана» Т. Гоббса, пер. Р. Димерця, В. Єрмоленка, Н. Іванової, Є. Мірошниченка, Т. Олійник.