Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

О так. Бути вирощеним без книжок, на комп’ютерних іграшках, цукрі, жирі й потиличниках. Справді Катовіце. Жодних казок на ніч, що живили б гнучкість мого немовлячого мозку. Несприятливий для допитливості ландшафт сучасного англійського селянства. І як тоді з гробачками в Юті? Бідний я, бідне трирічне хлопченя, обстрижене машинкою, з бочкуватими грудьми, в камуфляжних штанях, загублене в тумані телевізійного шуму й чужих цигарок. Татуйовані й розпухлі щиколотки його нової матері нетвердо рухаються повз нього, за ними — гризький пес її мінливого бойфренда. Любий батьку, визволь мене з цієї юдолі смутку. Візьми мене з собою. Хай ліпше я буду отруєний разом із тобою, ніж прилаштований кудись.

Типова третьотриместрова розпещеність. Усе, що мені відомо про англійську бідноту, прийшло до мене з телевізора та рецензій на глузливі романи. Я не знаю нічого. Але небезпідставно підозрюю, що бідність означає знедоленість на всіх рівнях. На тринадцятому поверсі не дають уроків гри на клавесині. Якщо лицемірство — єдина платня, я куплю буржуазне життя і вважатиму, що це ще дешево. Ба більше, я запасатиму зерно, буду багатим, заведу герб із девізом, «не без права» [9] Девіз на гербі Вільяма Шекспіра. — мій буде про материну любов і беззаперечний. На її наміри мене покинути я відмовляюся дати згоду. Не мене буде вигнано, але її. Я зв’яжу її цією слизуватою шворкою, я присилую її у свій день народження одним мутним новонародженим поглядом, одним самотнім чайчиним криком прогарпунлю її серце. Тоді, приневолена цією любов’ю із застосуванням грубої сили стати моєю невідступною нянькою, поки її свобода віддаляється, як рідний берег за кормою, Труді буде моя, не Клодова, здатна покинути мене не більше, ніж відірвати свої груди від ребер і жбурнути їх за борт. Я теж можу бути жорстоким.

І так я провадив далі — п’яно, мабуть, нестримано й недоречно, доки вона не прокинулася, стогнучи, й не стала намацувати під диваном свої сандалі. Разом, кульгаючи, ми спускаємося до відвоглої кухні, де в напівтемряві, що робить запустіння майже непомітним, вона нахиляється й довго п’є з холодного крана. Досі у своєму пляжному вбранні. Вона вмикає світло. Клода і сліду нема, ні записки, нічого. Ми йдемо до холодильника, і вона з надією заглядає всередину. Я бачу — уявляю, як бачу на неспробуваній сітківці— як її бліда нерішуча рука зависає в холодному світлі. Я люблю її прекрасну руку. На нижній полиці щось, колись живе, а тепер загниле, здається, ворушиться у своєму паперовому пакеті, змушуючи її шанобливо охнути й закрити дверцята. Тож ми перетинаємо кімнату в напрямку шафки з сухими продуктами, де вона знаходить пакетик солоних горішків. Незабаром я чую, як вона набирає свого коханця.

— Ти ще вдома?

Я не чую його за її хрумканням.

— Ну, — каже вона, вислухавши, — принось. Треба поговорити.

Із того, як м’яко вона опускає телефон, я висновую, що Клод виїжджає. Це вже достатньо погано. А тут іще я маю свій перший головний біль, якраз по всьому лобі, ніби яскраву бандану, безтурботний біль, що витанцьовує під її пульс. Якби вона теж його відчувала, то, може, випила б знеболювальне. По правді кажучи, це її біль. Але вона знову кидає виклик холодильнику — цього разу високо на дверцятах, на плексигласовій поличці, вона знайшла дев’ятидюймовий клин старовинного пармезану, древнього, як зло, твердого, мов алмаз. Якщо вона зможе вгризтися в нього зубами, ми разом страждатимемо від другої після горішків хвилі солі, котра прокотиться протоками гирл, згущуючи нашу кров на солонувату твань. Води, треба пити більше води. Мої руки пливуть догори, до скронь. Страшенна несправедливість — зазнати такого болю ще до початку власного життя.

Я чув тезу, що свідомість виникла хтозна-коли саме з болю. Щоб уникнути серйозних ушкоджень, проста істота має розвинути батоги і пряники особистісного ганглію, чуттєвого досвіду. Не просто тривожна червона лампочка в голові — хто там її побачить?— але укол, щем, калатання, від якого боляче. Злигодні присилували нас до самосвідомості, і це працює: вона кусається, коли ми підходимо заблизько до вогню, коли любимо надто сильно. Із цих чуттєвих вражень починається винайдення особистості. І якщо спрацювало це, то чому б не спрацювали відраза до лайна, страх проваль і незнайомців, пам’ять про образи й допомогу, смак до сексу та їжі? І сказав Бог: «Хай станеться біль». І сталася поезія. Урешті-решт.

Тож яка користь від головного болю, від сердечних мук? Про що мене попереджено, до чого спонукано? Не дай своїм кровозмісним дядькові й матері отруїти твого батька. Не марнуй дорогоцінні дні в лінощах і догори дриґом. Народися та дій!